2.

Каміла.

От, чому саме в цей день я спустилась до сніданку, не привівши себе до ладу? От, треба було Діну приїхати саме сьогодні! Хоча, я повинна була щось запідозрити ще на етапі будильника. Його почерк.

Мовчки картаю себе за необачні дії. Та все ж таки, я у себе вдома. І він не може диктувати тут свої правила. Закочую очі, згадуючи наші минулі зустрічі. Ненайприємніший досвід, я вам скажу. Не рекомендую.

— Привіт, Каміло, виглядаєш приголомшливо, — усміхається на всі тридцять два зуби, а я закипаю.

Це прозвучало настільки нещиро й насмішливо, що я не знаю ким треба бути, щоб повірити в щось таке! Кидаю погляд на маму й одразу ж розумію, що так думаю тільки я. Ех, знову доведеться бути милою й ґречною дівчинкою.

Ще раз. Ненавиджу його!

— Привіт, Діне, дякую за комплімент, — наша розмова звучить так штучно, та мене це не хвилює. — Прошу мене вибачити, зараз повернусь.

Розвертаюся й механічним кроком прямую назад, до кімнати, ледве стримуючи обурення. І що він тут забув? Які ще сюрпризи чекають на мене сьогодні?

Причиняю двері й з розгону плюхаюсь на ліжко. Може, сказати, що випадково заснула, тому не повернулася до сніданку?

Лише тільки на думку про пропуск їжі мій живіт видає незадоволене бурчання.

— Добре-добре, — невиразно мугикаю, упершись обличчям у подушку. — Не хвилюйся, сніданок буде.

— Ти це з ким там розмовляєш? — лунає у мене за спиною насмішливий голос Діна.

Скажіть, що мені почулося... Будь ласка...

Стискаю кулаки й повільно перевертаюся на спину. Хлопець сидить на стільці біля письмового столу й уважно на мене дивиться. І як я не почула, коли він увійшов? Знову розслабилася.

— Що ти тут робиш? — обурено питаю, примруживги очі. — Стукатися не вчили?

— Було відчинено, — мовить коротко, а я вже вдруге помічаю, як погрубішав голос хлопця.

І чомусь він викликає в мене досить дивні почуття внизу живота. Щось мені це зовсім не подобається. Я б сказала, абсолютно…

— Я зачиняла двері, — протестую, намагаючись зберігати спокій.

Зачиняла ж, правда? Та ну, я точно пам’ятаю.

— Не до кінця, — одразу ж зухвало відповідає Дін, а в його темно-синіх очах спалахують хитрі вогники. — То ж я подумав, що ти чекаєш на гостей.

— Чого ти хочеш? — питаю в лоб, спопеляючи хлопця поглядом.

Не дозволю йому збити себе з пантелику. Нехай тільки спробує!

— Хотів ще раз побачити тебе, — Дін складає пальці обох рук у вигляді сердечка, після чого посилає мені повітряний поцілунок.

Хапаю до рук подушку й прицільно жбурляю в нього. Хлопець спритно ловить предмет і кладе його на стіл поруч із собою.

— Ти що, не скучила? — питає, а в голосі відчувається знущання. Намацую ще одну й жбурляю в Діна. Ситуація повторюється. — Що там, багато в тебе ще?

Його усмішка каже більше, ніж слова, і мені зовсім не подобається, як пришвидшується моє серце.