1.

Каміла.

Я знала, що ця зустріч нічим добрим не закінчиться. Але не була готова до того, як саме....

Висовую руку з-під ковдри й обмацую нею простирадло. Будильник на телефоні дзеленчить так, що мій мозок от-от вибухне. Та де він подівся?! Подумки закипаю, розуміючи, що таки доведеться вилізти зі своєї затишної схованки, щоб вимкнути цю жахливу мелодію. До речі, а я не ставила цю пісню!

Ця думка змушує мене остаточно прокинутися. Висовую голову з-під ковдри й насилу розплющую очі. Телефона поруч ніде немає. А я точно пам'ятаю, що перед сном клала його поруч. Невже знову в футбол грала, перебуваючи в царстві Морфея? А заодно й встановила собі на будильник мелодію, котру ненавиджу всіма фібрами душі ще з дитинства. Може, таки варто погодитися на пропозицію мами сходити до психолога? Або краще одразу до психіатра...

Сідаю на ліжку й обводжу кімнату поглядом. Незважаючи на те, що на моєму телефоні завжди увімкнена вся наявна в його арсеналі ілюмінація, улюблений пристрій я все одно не бачу. Та й здається мені, що звук долинає звідкись згори...

Мій погляд миттєво прямує до єдиної найвищої точки кімнати — місткої шафи. Підводжуся на ноги й поволі зближаюся у тому напрямку. Дорогою хапаю стілець й приставляю до дверцят. Звісно, це не найкраща ідея — видиратися на шафу спросоння. Але вибору в мене немає. І що б ви могли подумати??? Мій телефон лежить на самому краю й розливається цими жахливими звуками! Хапаю його й з люттю натискаю на кнопку вимкнення будильника. Мою увагу одразу ж привертає цілий список наступних алармів: через десять, п'ятнадцять і двадцять п'ять хвилин. Цікаво сьогодні ранок починається, дуже цікаво.

Повертаю свою улюблену мелодію й ще десь із півхвилини залипаю в екран. Щось тут не так. Але я живу з батьками, а вони точно не могли так наді мною пожартувати. Що ж, доведеться почати власне розслідування.

Швидко перевдягаюся в домашній одяг і прочиняю двері. В ніс одразу ж вдаряє аромат домашньої їжі. Ммм. Не гаючи ні секунди, прямую до кухні. Я голодна й зла. Тож краще не ставати у мене на шляху.

— Доброго ранку, сонечко, — вітається мама, на її обличчі світиться лагідна усмішка.

— Доброго ранку, мамо, — відповідаю, підходячи ближче до столу. — А що у нас сьогодні таке апетитне на сніданок?

Кидаю короткий погляд на кухонний острівець. Ого! Та тут їжі на чотири наших сім'ї!

— Ти знову береш участь у якомусь кулінарному конкурсі? — питаю спантеличено.

— Ні, — маму явно смішить таке припущення. — Каміло, люба, приведи себе, будь ласка, до ладу. Хоча б умийся й розчешися. У нас гості.

— Хто? — перелякано питаю, не розуміючи, чому мене не попередили.

— Я, — раптом лунає аж занадто знайомий голос, не менш противний, ніж мелодія сьогоднішнього будильника.

Підводжу очі й завмираю, а в горлі раптово пересихає. Переді мною стоїть син маминої подруги й за сумісництвом мій найзліший ворог, Дін.

Несвідомо закушую губу. А він змінився за ці кілька років. Високий, широкоплечий, з чітко окресленими м'язами, які видно навіть під футболкою. Темне волосся трохи розкуйовджене, ніби хлопець щойно встав з ліжка, але це лише додає йому шарму. На обличчі грає добре знайома самовдоволена усмішка.

Хлопець стоїть, недбало спершись на дверний отвір, і уважно на мене дивиться. Глибокі темно-сині очі так і пропалюють аж до самих кісток. Нервово ковтаю слину й відчуваю, як в животі все потихеньку закручується у тугий вузол. Не хочу в цьому зізнаватися, але Дін виглядає аж надто привабливо. І, схоже, добре собі це усвідомлює.

Ненавиджу його!

Любі читачі, щиро дякую, що завітали до історії Каміли й Діна. Це лише початок їхнього непростого шляху, тож тримайтеся — попереду багато емоцій, несподіваних поворотів, внутрішньої боротьби і моментів, які змусять серце битися швидше. Дякую, що вирішили пройти цю історію разом із героями.

Ваша Софія Анрі