Глава 30.

Вадим приїхав додому і переодягнувся в зручний спортивний одяг. Діставши з полиці невеликий рюкзак, він поклав у нього планшет Стаса, набір викруток, ножиці для різки металу, пару пляшок води та кілька бутербродів. Невідомо, де саме злочинці тримають Марину, тому потрібно взяти з собою все необхідне. Вадим вирішив, що не піде до Олександра. Поліція вже тричі упустила цих злочинців. Цього разу потрібно зробити все самому! Він підкине Артему маячок і простежить за хлопцем. А потім сам розбереться з обома злочинцями та забере Марину. Вадим розумів, що дівчина ще жива. Але якщо Сергій посмів щось зробити з нею... Якщо він хоч пальцем зачепив її... Вадим взяв з кутка кімнати бейсбольну биту та теж поклав її в рюкзак. А потім застебнув сумку, спустився вниз та вийшов з будинку, замкнувши двері.

Вадим приїхав на місце зустрічі на годину раніше. Він знав, як виглядає Артем — слідчий кілька разів показував їм з Мариною фотографії обох злочинців. Залишається тільки чекати. Він сів на лавочці неподалік та раптом почув, що у нього дзвонить телефон. Вадим дістав його з кишені та побачив, що йому телефонує Олександр.

— Алло, Вадиме! — почувся в слухавці схвильований голос Олександра. — Де ви зараз знаходитесь?

— А відколи це поліція стежить за мною? — роздратовано відповів Вадим питанням на питання.

— Вадиме, ви не розумієте, що робите! Антон все розповів мені. Зараз же скажіть, де ви?

— Дідько, то він все ж таки зміг вивільнитися? — вигукнув Вадим. — Я думав, що скрутив його надійно!

— Це я звільнив Антона, — пояснив Олександр. — Я прийшов до нього півгодини тому, щоб ще раз допитати. Вхідні двері були незамкнені. Ви забули замкнути їх, коли пішли. Тому я зміг потрапити у квартиру та побачив Антона, прив’язаного до стільця. Він сказав, що це ви його скрутили!

— А Антон не сказав, що збирався зустрітися зі своїм братиком і допомогти йому уникнути покарання? — зло відповів Вадим. — Злочинці хочуть вбити Марину та втекти! Антон знав про це і збирався їм допомогти в цьому!

— Ні, Вадиме! — заперечив Олександр. — Він каже, що збирався розпитати брата про заручників. Антон хотів переконати Артема здатися та сказати, де тримають Марину. Але потім прийшли ви... Він просто не встиг нічого пояснити вам!

— І ви думаєте, що я в це повірю?! — вигукнув Вадим. — Та він же бреше! Ну все, мені час йти. У мене тут своя спецоперація. Не заважайте мені! Я знайду Марину і без допомоги поліції.

— Вадиме, ви ризикуєте життям дівчини! І своїм життям теж! — крикнув Олександр.

— Одного разу я вже втратив кохану жінку. Більше це не повториться! — впевнено промовив Вадим та поклав слухавку, а потім вимкнув телефон, щоб слідчий його більше не турбував.

В альтанку на березі річки увійшла дівчина у жовтому брючному костюмі. Озирнувшись навколо, вона сіла на одну з лавок і стала дивитися у бік річки. Вадим згадав розповідь Олександра про те, як саме викрали Марину. У торговому центрі Артем був переодягнений у дівчину. Напевно, це він. Але Вадим вирішив підстрахуватися. Він взяв телефон Антона та набрав Артему смс:

— Я майже на місці. Ти вже в альтанці?

Відправивши смс, Вадим подивився на дівчину в жовтому костюмі. Вона одразу ж дістала телефон, а потім швидко озирнулася навколо. Сумніви Вадима повністю розвіялися. Йому хотілося підійти до Артема та вибити у нього правду силою. З'ясувати, де тримають Марину. Але Вадим розумів, що так чинити не можна. Він дістав з кишені маленький маячок, який взяв у Стаса та рішуче попрямував до альтанки, спробувавши натягнути на обличчя кокетливу посмішку.

Коли Вадим підійшов до альтанки, Артем здригнувся та злякано подивився на нього. Зблизька Вадим одразу ж упізнав хлопця, але постарався зробити веселий та трохи грайливий вираз обличчя.

— Привіт! — звернувся він до Артема з посмішкою. — А чому така симпатична дівчина нудьгує одна на березі річки?

Артем явно не очікував такого повороту подій. Він не знав Вадима в обличчя та гадки не мав, що приверне до себе чоловічу увагу в образі дівчини. Але потрібно було щось відповісти. Артем спробував надати своєму голосу максимально жіночого звучання та промовив:

— Я чекаю свого хлопця. Він повинен зараз прийти сюди.

— Можливо, скажете мені своє ім'я, поки чекаєте? — продовжував Вадим, сідаючи поруч з Артемом на лавочку.

— Я не знайомлюся на вулиці, — Артем трохи відвернув голову убік, переживаючи, що з такої близької відстані співрозмовник впізнає у ньому чоловіка.

— Я не такий, як усі, — Вадим плавно підсунувся до Артема та м'яко обійняв його за талію рукою, непомітно засовуючи крихітний маячок у бічну кишеню костюма.

— А ж сказала, ні! — Артем швидко підскочив з лавочки.

— Гаразд, я зрозумів! Спокійно! — Вадим посміхнувся і злегка підняв вгору обидві руки. — Вибачте, що потурбував. Я вже йду!

Вадим повільно підвівся з лавочки та вийшов з альтанки, попрямувавши у бік виходу з парку. Артем злякано дивився на всі боки, але навколо все було тихо. Неподалік він побачив пару літніх людей — вони не поспішаючи йшли по доріжці вздовж берега. Ще в кількох метрах сиділи дві жінки з дитячими візочками та жваво розмовляли про щось. Вадим зник і його ніде не було видно. Артем видихнув і посміхнувся. Треба ж, яка симпатична з нього вийшла дівчина! Навіть чоловіки на вулиці не можуть пройти повз.