Глава 29.

Антон прокинувся тільки ближче до обіду. Його голова страшенно боліла. Вчора він сильно перебрав з віскі, намагаючись хоч трохи зняти стрес і заснув прямо на канапі у залі. Антон почувався жахливо. Він знайшов у шухляді столу таблетку аспірину і попрямував на кухню, але не встиг вийти із залу. Пролунав телефонний дзвінок. Антон взяв у руки свій телефон і подивився на екран — номер був незнайомим.

— Алло! — відповів Антон.

— Привіт! — пролунав у слухавці тихий голос Артема. — Ти зараз сам?

— Артем! Дідько, де Марина?! Зараз же скажи мені, де вона?!

— Я питаю, ти зараз сам? — вперто промовив Артем.

— Так, я сам.

— Гаразд. Я не можу довго говорити. Але і залишити все як є я теж не можу. Я заплутався, Антоне.

— Що з Мариною? Вона жива?! — крикнув Антон.

— Так... Але Сергій вдарив її та прикував кайданками до труби.

— О, Господи! — вигукнув Антон. — Артеме, скажи мені, де він її тримає?

— Не можу! Сергій вб'є мене за це.

— Тоді навіщо ти телефонуєш мені? — у розпачі крикнув Антон.

— Ігор поранений, Сергій стріляв у нього вчора. У хлопця сильний жар і я думаю, що він може загинути. Сергій не погоджується відпустити його. Я не знаю що робити! Допоможи мені!

— Артеме, ти повинен піти в поліцію і зізнатися! — твердо промовив Антон.

— Мене посадять до в'язниці.

— Зате ти не будеш винен у смерті людини!

— Я заплутався, Антоне, — втомлено повторив Артем. — Я дуже хочу побачитися з тобою, поговорити. Але я повинен бути впевнений, що ти не здаси мене поліції. Будь ласка, я так хочу поговорити з кимось із близьких...

Антон зітхнув. Він розумів, що не зможе відмовити Артему. А ще він відчував, що хлопець вже дуже жалкує про свої вчинки щодо Марини. Треба зустрітися з ним та поговорити, але без поліції. Тоді Артем точно скаже, де тримають Марину. Якщо діяти обережно, то все вийде. Марина не постраждає, а Артема навіть можуть виправдати.

— Гаразд, ми зустрінемося, — сказав Антон. — Вибирай місце.

— Пообіцяй, що прийдеш сам, — відповів Артем.

— Обіцяю! Кажи, де ми зустрінемося?

— Я поки що не знаю. Сергій скоро повернеться, я не можу більше говорити. Трохи пізніше я напишу тобі час і місце в смс. Це мій новий номер. Але ти не повинен мені телефонувати! Якщо Сергій дізнається, що я спілкуюся з тобою...

— Скажи мені, як Марина? — запитав Антон.

— Вона намагалася втекти. А сьогодні намагалася змусити Сергія відпустити Ігоря. Вона дуже його розлютила і він прикував її кайданками до труби.

— Якщо з нею щось трапиться...

— Ми з тобою не допустимо цього, — відповів Артем. — Я не хочу її кривдити. Я не зробив їй нічого поганого. Навпаки, я приніс їм їжу та воду, поки Сергій спав.

— Ти можеш випустити її просто зараз, — твердо промовив Антон. — Поки Сергія немає поруч ти можеш випустити Марину. Тоді ніхто не постраждає.

— Не можу! Сергій забрав у мене ключі, — відповів Артем. — Мабуть, він відчуває мої сумніви та більше не довіряє мені. Мені час іти. Пізніше я напишу тобі час і місце зустрічі.

У слухавці почулися короткі гудки. Антон зі злістю жбурнув свій телефон на підлогу. Мобільник м'яко відскочив від килима і залетів під канапу. Спочатку Антон хотів опуститися на коліна, щоб дістати телефон, але потім передумав. Потрібно терміново випити таблетку аспірину та зробити собі каву. З таким головним болем він не міг ні про що нормально думати. Залишивши телефон під канапою, Антон пішов на кухню.

Марина не знала, скільки минуло часу. Ігор лежав на підлозі недалеко від неї та не рухався. Дівчина кілька разів покликала його, але він не відповідав. Марина відчула, що знову впадає у відчай. Сергій прикував дівчину до труби за обидві руки, тому вона не могла навіть витерти сльози, які котилися по її щоках. Марині дуже хотілося пити. У кімнаті була пляшка з водою, але вона стояла у протилежному кутку і дівчина не могла її дістати. Марина стала щосили трусити руками трубу, намагаючись відірвати її від стіни, але нічого не вийшло. Втративши останні залишки мужності, Марина притулилася потилицею до стіни та голосно заридала.

Закінчивши розмову з Антоном, Артем почув шум в кімнаті заручників і підійшов до дверей. Через деякий час він почув ридання Марини. Артему дуже хотілося зайти в кімнату, щоб трохи заспокоїти її, розповісти про свій намір допомогти. Але він не міг цього зробити. Сергій забрав у нього ключі та пішов кудись, пообіцявши повернутися через годину. Артем уже відкрив рот, щоб поговорити з Мариною через двері, але раптом почув позаду себе голос Сергія.

— Артеме, якого біса ти робиш під дверима? — вигукнув Сергій, смикнувши його за руку.

— Я почув шум, — пояснив Артем.

— Чому мені здається, що ти хочеш допомогти їй втекти? — кивнув Сергій у бік дверей, допитливо подивившись на хлопця.

— Я тільки хотів трохи заспокоїти її... Адже ми віддамо її завтра, за викуп?

— Не смій розмовляти з нею! Завтра ми отримаємо гроші та втечемо звідси. А цю дівку я зітру з лиця землі. Через неї у нас виникло стільки проблем! Ти забудеш про неї, наче її ніколи не існувало.