Глава 20.

Вадим присів на коліна біля Марини та взяв її за руку.

— Вона не поранена, — сказав йому поліцейський, який сидів поруч. — Але схоже, що цей мерзотник її побив. Я викликав швидку!

— Як все сталося? — запитав Вадим.

Ми приїхали сюди, підійшли до її дверей, але нічого не почули. Потім ми подзвонили у дзвінок, а дівчина закричала. Напевно, він її тримав, але вона змогла відімкнути нам двері. Опинившись у квартирі, ми побачили, що злочинець тримає дівчину за горло, приставивши їй до голови пістолет. Він штовхнув її на нас в передпокої, щоб виграти час, а сам побіг до пожежної драбини на балконі. Ми передали нашим, щоб вони чекали його внизу. Він не втече!

Вадим дивився на Марину і мовчав. Він пообіцяв їй захист, але не зміг захистити. Скільки разів Сергій її вдарив? І як взагалі можна було залишати Марину одну, знаючи, що на неї полює такий небезпечний тип? Вадим ненавидів себе.

Поліцейський вийшов у передпокій. Приїхала швидка, до Марини підійшла доброзичлива жінка лікар. Вона помацала пульс дівчини, а потім дістала зі своєї сумки пляшечку з нашатирем. Змочивши у нашатирі шматок вати, лікар піднесла його до обличчя Марини. Дівчина повернула голову та розплющила очі. Побачивши поруч з собою Вадима, вона простягнула до нього руку, яку той міцно стиснув. Лікар попросила залишити їх наодинці.

— Марино, тебе повинні оглянути. Я буду в передпокої, — прошепотів Вадим, нахилившись до дівчини.

Марина одразу ж відпустила його руку. Вадим вийшов у передпокій та причинив двері. До нього підійшов один з поліцейських. За його похмурим обличчям Вадим зрозумів, що новини будуть поганими.

— Ви впіймали Катавасова? — запитав він.

— Він разом зі своїм спільником заліз до чужої квартири на четвертому поверсі через балкон, — відповів йому поліцейський. — Налякавши господаря квартири пістолетом, вони вибігли на сходи та спустилися у підвал. Наші чекали на вулиці біля балкону, але не заходили в під'їзд. Ми не думали, що вони можуть...

— То вони в підвалі? — нетерпляче перебив Вадим.

— Ні, вони втекли. Поруч з цим будинком знаходяться ще два, але всі три будівлі мають один величезний загальний підвал. Ми все обшукали там, але напевно Катавасов і його спільник вийшли з підвалу в одному з сусідніх будинків і зникли.

— Дідько! — Вадим розлючено гепнув кулаком по стіні.

Двері в кімнату відчинилися і звідти вийшла лікар зі швидкої допомоги. Вона підійшла до Вадима та поліцейського.

— У дівчини забій обличчя, але ознак струсу мозку немає, — сказала лікар. — Вона каже, що її вдарили в живіт, але нічого серйозного. У госпіталізації немає потреби. У неї сильний шок. Ось медичний висновок. Що тут було, сімейні розбірки?

— Ні, — відповів поліцейський. — Напад небезпечного злочинця!

Лікар ахнула, а Вадим пішов у зал. Марина сиділа на канапі та дивилася перед собою скляними очима. Він підійшов до дівчини та сів поруч, лагідно обійнявши її за плечі. Марина відчула його дотик, але голову не повернула.

— Марино, як ти? — запитав Вадим.

— Все добре, — тихо відповіла дівчина.

— Тобі боляче? Він тебе вдарив?

— Так. Але лікар казала, що нічого серйозного.

— Ти впевнена, що тобі не треба в лікарню.

— Абсолютно, у мене просто садна та забої.

— Пробач, мені не можна було залишати тебе саму... Потрібно було краще заховати тебе від цього мерзотника.

— Ти ні в чому не винен... Я сама винна в тому, що вони мене знайшли, — дівчина відповідала немов на автоматі, а її голос був тихим, позбавленим будь-яких емоцій.

— Марино, будь ласка, подивись на мене.

Вадим зробив спробу зазирнути їй в очі, але дівчина продовжувала дивитися прямо перед собою. Схоже, що лікар не перебільшувала, коли казала про сильний шок. Вадиму було нестерпно бачити Марину в такому стані. Він обережно доторкнувся рукою до її щоки та повернув голову дівчини до себе. Тепер Вадим бачив ту частину обличчя дівчини, на яку припав удар. На щоці та вилиці Марини вже яскраво виступив величезний синець, а нижня губа була розбита до крові. Вадим відчув, як всередині нього закипає ненависть. Марина відреагувала на його дотик і підняла на нього свої перелякані блакитні очі.

— Мерзотник, я вб'ю його! — прошепотів Вадим.

— Поліцейські його спіймали? — запитала Марина.

— Ні, він втік. Як він знайшов тебе? Вистежив на вулиці?

— Ні! Один чоловік, якому я довіряла, сказав йому номер моєї квартири.

— Як так?

— Його звуть Антон. Ми з ним познайомилися нещодавно, коли я приїжджала до тітки. Він племінник її подруги. Антон намагався залицятися до мене, а ще йому потрібна була реклама. Він приїжджав до мене на роботу кілька разів. Сьогодні він попросив мене терміново переробити йому банери. Він знає, що я відпустці, тому попросив дозволу заїхати до мене додому — щоб уточнити всі правки. Я сама дала йому свою адресу. Я не відчула, що це пастка... А він передав інформацію спільнику Катавасова.

Розповідь дівчини була перервана шумом у передпокої. Звідти долинув схвильований чоловічий голос.