Глава 19.

Повернувшись з аптеки, Марина зайшла у квартиру, замкнула двері та зателефонувала Вадиму, що дісталася додому. На вулиці ставало похмуро і у квартирі панувала напівтемрява, але Марина не захотіла вмикати світло. До шостої залишалося трохи менше як година. Дівчина зняла кросівки, поставила їх на полицю в коридорі та одразу ж пішла на кухню. Випивши одну таблетку від головного болю, Марина попрямувала в зал. Не переодягаючись, дівчина поставила сумку на підлогу, лягла на канапу з телефоном і вирішила трохи відпочити до приходу Антона.

У той самий час Катавасов підходив до її багатоповерхівки разом з Артемом.

— Ти впевнений, що вона живе у квартирі 65? — запитав Сергій у хлопця.

— Так, Антон дізнався все дуже точно! — впевнено відповів Артем.

— А твій братик не зателефонує у поліцію?

— Я вигадав для нього окрему історію. Я сказав, що мені дуже потрібно просто поговорити з цією дівчиною.

— І він так просто повірив тобі?! Ото ідіот...

— Я говорив дуже переконливо... Сергію, йому подобається ця дівчина! Можливо ми не будемо її… Може, просто налякаємо її, щоб вона мовчала?

— Ти знову завів стару пісню, Артеме! Якщо вона дасть свідчення в суді, ти сядеш за ґрати. Можеш сказати своєму Антону, що ти поговорив з нею та пішов. А потім хтось вдерся до неї у квартиру. Таке буває. А сліди пограбування ми обов'язково залишимо...

Вони підійшли до під'їзду. Звідти якраз виходив хлопчик і Катавасов привітно посміхнувся йому. Хлопчик ввічливо притримав двері, пропускаючи їх всередину будинку, а Артем подякував йому. Катавасов подумав, що їм дуже щастить. Хто б міг подумати, що Марина знайома зі старшим братом Артема? Хлопчина зі школи був замішаний у дрібних крадіжках і вже мав проблеми з законом. А Антон дуже любив свого молодшого брата та всіляко намагався відвернути його від крадіжок.

Сергій та Артем доїхали на ліфті до потрібного поверху і вийшли на сходи. Навколо було тихо. Катавасов дістав з кишені в'язку відмичок і простягнув їх Артему, а потім глянув на годинник — пів на шосту.

— Як думаєш, вона вже повернулася? — запитав пошепки Артем. — Антон казав, що її не буде вдома до вечора, але вона могла прийти раніше.

— Ні, вона не вдома — похитав головою Сергій. — На вулиці похмуро, а у неї вікна не світяться. Я знаю планування таких будинків. У неї всі вікна виходять у двір і світло в них не горить. Зайдемо всередину і почекаємо її там. Тільки тихо!

Артем присів перед дверима і почав пробувати відмички.

Марина встигла трохи задрімати, але одразу ж розплющила очі, коли почула незрозумілий шум. Вона моментально визначила, що він йде від вхідних дверей і зрозуміла, що хтось намагається підібрати ключі до замка. Схопивши телефон, вона хотіла зателефонувати у поліцію, але зрозуміла, що не встигне. Потрібно було ховатися. У кімнаті стояла велика шафа-купе. Марина забрала свою сумочку і телефон, відсунула двері шафи та залізла всередину, влаштувавшись під вішаками з одягом. Вона як раз встигла зачинити дверцята шафи, коли Артем відімкнув вхідні двері. Дівчина затримала подих і прислухалася, її серце шалено калатало. Вона почула, що хтось зайшов до кімнати.

— От бачиш, її немає вдома. Вона сказала Антону правду, — тихо промовив Сергій. — Почекаємо, вона повинна скоро повернутися.

— А що, якщо вона закричить? — запитав Артем.

— Не встигне. Ми почуємо, коли вона буде відмикати двері та підстережемо її у передпокої.

О, Боже! Марина відчула, що починає тремтіти. Вони знайшли її та напевно вб'ють. А вона навіть не може зателефонувати на 102! Телефон все ще був у неї у руках. Марина розсудливо переставила його на беззвучний режим. Потім відкрила Вайбер і знайшла номер Вадима. Це єдиний шанс! Якщо він не побачить її повідомлення одразу — вона не врятується! Марина почала швидко набирати текст.

— ДОПОМОЖИ! Вони знайшли мене, вони зараз у моїй квартирі. Я не в змозі зателефонувати у поліцію і не можу втекти.

Відправивши повідомлення, дівчина притиснула телефон до серця та зачаїлася. Судячи зі звуку голосів Сергій та Артем пішли на кухню. Тепер вона не могла розчути про що вони говорять між собою.

Вадим уже готувався до свого тренування, коли прийшло повідомлення від Марини. Прочитавши його, він зблід, а вже через хвилину біг до своєї машини на ходу набираючи номер 102. На пояснення ситуації оператору пішло пару хвилин, ще хвилина на те, щоб продиктувати адресу Марини. Вадим сів за кермо та поспіхом став набирати Марині відповідь:

— Ти ціла?

Марина побачила, що екран телефону загорівся та зітхнула з полегшенням. Вона відкрила чат, прочитала повідомлення і стала набирати відповідь.

— Так. Вони не знають, що я у квартирі. Я сховалася в шафі.

— Я їду до тебе! Тримайся, сиди тихенько, — надрукував Вадим.

— Їх двоє. Вони можуть бути озброєні. Вадиме, мені страшно!

— Все буде добре! Я буду дуже скоро.

Вадим ще раз зателефонував оператору лінії 102 і розповів деталі. Потрібно було під'їхати до будинку непомітно, щоб поліцейські машини не було видно з вікна Марини. Тільки б йому встигнути... Дорога від спортклубу до будинку Марини займала близько 20 хвилин. Вадим їхав зі скаженою швидкістю, сигналячи іншим машинам, щоб вони поступилися дорогою. Але йому все одно здавалося, що він рухається занадто повільно.