Глава 17.

Вадим швидко йшов лісом з планшетом у руках. Навколо часто траплялися яри, а погода швидко псувалася. Йому потрібно було якнайшвидше знайти Марину і дістатися з нею до будиночка, про який говорив Стас. Вадим періодично виходив з ним на зв'язок. продовжуючи рухатися до Марини. За його розрахунками, він повинен був наздогнати дівчину приблизно за півгодини.

Марина відчула втому і присіла на траву під великим деревом. Вона йшла вперед без будь-якої стежки вже пару годин. Дівчина розуміла, що якби цей напрямок був вірним, то вона вже давно повернулася б до групи. Замість цього навколо були тільки численні яри та густі хащі. Марині стало по-справжньому страшно. Стас казав, що зможе відстежити кожного по маячку на браслеті. Та раптом її маячок зламається і перестане передавати сигнал? Вадим казав їй, що це дуже великий ліс. Можливо, тут навіть є ведмеді. Дівчина відчула, що починає тремтіти. У неї більше не було сил йти далі не знаючи куди. Дівчина закрила руками обличчя і розплакалася.

Вадим першим побачив Марину серед дерев. Помітивши, що дівчина сидить на землі, він кинувся до неї. Почувши чиїсь кроки поруч, Марина швидко прибрала руки від обличчя.

— Марино, з тобою все добре? — схвильовано запитав Вадим, підбігаючи до дівчини.

Побачивши його, Марина з полегшенням видихнула, але сльози чомусь все одно продовжували бігти по її щоках.

— Ну все, не плач! — Вадим притиснув її до себе.

— Я дуже злякалася, що ніколи не знайду дорогу назад, — схлипувала Марина.

— Навіщо ти пішла в ліс сама?

— Хотіла побути на самоті, щоб заспокоїтися.

— Заспокоїтися? Тебе щось засмутило? — Вадим спохмурнів.

— Коли Настя сказала, що ти пішов туди, де зробив пропозицію своїй дружині, я подумала, що ти так і не зміг забути її. Я подумала, що ти не кохаєш мене, — схлипувала Марина. — Ти продовжуєш носити обручку і тебе тягне до тих місць, де ти був щасливий з Веронікою. Скажи відверто, Вадиме! Ти взяв мене в цей похід тільки тому, що тобі стало шкода мене?

Почувши все це, Вадим захотів розсміятися. Але водночас він відчув свою провину в тому, що Марина пішла в ліс і заблукала. Треба було одразу поговорити з нею про все, розповісти про свій намір щодо обручки. Він взяв її заплакане обличчя у свої долоні та подивився дівчині в очі.

— Стас мав рацію, коли казав, що з тобою мені не буде нудно! — усміхнувся він. — Марино, я дуже кохаю тебе! Але ти неймовірно вперта!

— Скажи, навіщо ти ходив туди? І чому вчора ввечері ти відмовився… усамітнитися зі мною подалі від всіх?

— Сьогодні я пішов до річки, щоб залишити там свою обручку. Так я хотів назавжди попрощатися з Веронікою, — терпляче пояснив Вадим. — Я дуже кохав її, це правда. Але тепер я кохаю тебе! А вчора ввечері я був за крок від того, щоб відвести тебе подалі від групи та показати тобі всю ту пристрасть і ніжність, що відчуваю до тебе! Але в лісі дійсно дуже небезпечно вночі, а я не хотів наражати тебе на небезпеку. Я дуже злякався сьогодні, коли ти зникла, тому одразу ж пішов тебе шукати.

— Правда? — Марина бачила, що він говорить щиро і відчула величезний сором.

— Тобі потрібно було прямо сказати мені про те, що ти відчуваєш. Ну чому ти така вперта?! Невже ти зовсім не бачиш, як я тебе кохаю?

— Яка ж я дурна... Пробач мені, Вадиме!

Марина притулилася до нього, продовжуючи тихо схлипувати. Вадим міцно обіймав дівчину, намагаючись заспокоїти її. Через кілька хвилин Марина запитала:

— А де всі?

— Стас повів групу на базу, — відповів Вадим, відсторонюючись від дівчини та обережно витираючи пальцями її сльози. — Скоро стане темно і почнеться дощ. У лісі стане дуже мокро.

— Ти знаєш, куди нам іти?

— Ми не встигнемо повернутися на базу до темряви. Але Стас дав мені координати будиночка, до нього приблизно дві години пішки. Там ми зможемо переночувати, а завтра вранці нас заберуть на машині. Але нам треба поспішати. Ти можеш йти?

— Так, ходімо!

Вадим дістав рацію і зв'язався зі Стасом — повідомити, що знайшов Марину цілою і неушкодженою. Потім він допоміг дівчині підвестися на ноги, взяв її за руку і повів через ліс, звіряючи маршрут з картою на планшеті. 

Через деякий час вони почули легкий шелест перших дощових крапель на зеленому листі.

— Нам ще далеко? — запитала Марина.

— Якщо вірити карті, то приблизно година, — відповів їй Вадим. — Потрібно поквапитися, в лісі стає мокро.

Вони прискорили кроки, а перші краплі вже через пару хвилин змінилися справжньою зливою. Марина і Вадим швидко намокли до нитки. Мокрий одяг липнув до шкіри, заважав рухатися і пронизував тіло холодом. Марина подумки сварилася на себе за бездумний вчинок. Якби вона не надумала піти в ліс, то зараз вони з Вадимом вже їхали б додому в теплій машині.

— Я бачу попереду щось, — промовив Вадим. — Здається, ми прийшли!

Марина уважно подивилася вперед і побачила невелику галявину з маленьким дерев'яним будиночком та сараєм. Злива не вщухала, а через секунду небо пронизав яскравий спалах блискавки. Вони забігли на маленький ґанок. Вадим повернувся до сходів і намацав під ними ключі. Діставши їх, він відчинив двері.