Глава 14.

Вадим закінчив всі справи в «Тонусі» до обіду та поїхав додому збирати речі. Він відчував, що скучив за Мариною та хотів якнайшвидше побачити дівчину. Застібаючи замок на своєму рюкзаку, Вадим подивився на свою праву руку і згадав, що досі не зняв обручку. Він підійшов до стіни, на якій висів портрет його загиблої дружини та уважно подивився на фотографію. Він дуже кохав дружину, але тепер... Настя має рацію, він теж заслуговує на щастя. Вадим зняв обручку зі свого пальця і ​​вже хотів покласти її в скриньку, що стояла на полиці біля вікна. Але потім у його голові промайнула інша думка. Він знову одягнув обручку на палець і ще раз подивився на фото дружини.

— Я дуже кохав тебе, Вероніко! — прошепотів Вадим. — Але зараз я повинен тебе відпустити та жити далі. І я залишу цю обручку там, де попросив тебе стати моєю дружиною. Але я завжди буду згадувати тебе з ніжністю!

Ввечері Вадим забрав Марину і відвіз її додому. При зустрічі він обійняв її та лагідно поцілував. Дівчина теж дуже скучила за ним, але помітила, що Вадим так і не зняв обручку. У цей момент Марині знову стало сумно. Він каже, що кохає її, але наскільки це вірно? Можливо, він лише прикидається, бо жаліє її після історії з Катавасовим? Але їй не потрібна його жалість. І якщо він не готовий до нових стосунків, то їх краще і не починати. Спочатку Марина хотіла поговорити з Вадимом про це, але потім передумала. Якби він хотів, то зняв би обручку вдома. А якщо не зняв — отже не хотів. Який сенс розмовляти про очевидне? Марині навіть перехотілося йти в похід. Але вона розуміла, що Вадим вже про все домовився і Стас додав її до складу групи. Відмовлятися зараз було б надто незручно. Крім того, за містом їй дійсно буде безпечніше.

Вдома дівчина швидко зібрала речі в рюкзак, переодяглася і вийшла до Вадима в зал.

— Я готова, можемо їхати, — сказала вона.

— Ти швидко, — посміхнувся Вадим. — Все зібрала?

— Так, — Марина намагалася не дивитися йому в очі.

— Все нормально? — Вадим помітив, що вона сумує і підійшов до неї.

— Так, просто... Нічого, це мине, — Марина не хотіла нічого розповідати.

— Я впевнений, що тобі сподобається цей похід. Сьогодні ми переночуємо на базі, а завтра рушимо в дорогу.

Марина подивилася йому в очі та кивнула. Вадим взяв її рюкзак, вони замкнули квартиру та пішли до машини.

Антон повернувся додому в пригніченому настрої. Після того, як Марина сказала йому, що закохана в іншого, він відчув образу. Антон зняв сорочку, налив собі склянку віскі та сів на канапу. Йому дуже сподобалася ця дівчина і він сподівався, що терпінням і завзятістю доб'ється взаємності. Але тепер доведеться забути Марину. Цікаво, хто він? Хто такий цей чоловік, в якого вона закохалася?

Думки Антона були перервані дзвінком у двері. Він підійшов до дверного вічка та подивився через нього. Побачивши на сходах свого молодшого брата Артема, Антон швидко відчинив двері та затягнув його у квартиру.

— Артеме, якого біса?! — вигукнув Антон. — Мама телефонувала мені сьогодні! До неї знову приходила поліція! Вони кажуть, що тебе звинувачують у розбійному нападі на поліцейського!

— І тобі привіт! — Артем з докором подивився на старшого брата. — Так, мене шукають! Але поліція не знає того, що було насправді. Я ні в чому не винен!

— Артеме, чому у тебе постійно виникають проблеми з законом? — зітхнув Антон. — Я пропонував тобі непогану роботу в автосервісі, але ти відмовився.

— Досить читати мені нотації! Я не для цього сюди прийшов, — роздратовано відповів Артем.

— А навіщо ж ти прийшов?

— Мені треба поговорити з тобою. Це стосується твоєї дівчини — Марини.

— Вона не моя дівчина, — похмуро відповів Антон, наливаючи собі ще одну порцію віскі. — Сьогодні вона сказала мені, що закохана в іншого. Я припинив залицятися до неї.

— Он як! — Артем присвиснув. — А хто він, вона не казала?

— Ні.

— Може вона помирилася зі своїм колишнім? Ти казав, що вона зустрічалася з хлопцем, а потім вони посварилися.

— Я не думаю, що це він. Марина казала, що кинула його після того, як він почав пити. Він і зараз проходить курс лікування в головному реабілітаційному центрі міста.

— Знаєш, якщо він симпатичний, то вона могла пробачити його, — хитро посміхнувся Артем. — Дівчата люблять красунчиків.

— Я не експерт з чоловічої краси, — роздратовано відповів Антон, відкриваючи на екрані свого телефону сторінку Марини в соцмережі. — Ось його фото, дивись! Красунчик?

— Хм, — Артем уважно розглядав спільне фото Марини та Ігоря, яке Антон відкрив йому на своєму телефоні. — Він харизматичний. Дівчата люблять таких хлопців! Все може бути!

— Дякую, ти мене дуже втішив! — змахнув руками Антон, кидаючи свій телефон на канапу. — Стоп, ти казав, що хочеш про щось поговорити? Про щось таке, що пов'язане з Мариною?

— Так... — Артем зробив паузу. — Учора ввечері я був у районі Будівельної вулиці, просто йшов повз. Я почув якісь незрозумілі звуки за одним з гаражів і зазирнув туди. На землі лежали двоє поліцейських — вони були непритомні. Я підійшов до них і побачив, що один з них поранений у плече. У мене сів телефон і я не міг викликати швидку допомогу. І на вулиці не було жодного пішохода. Я подумав, що ці двоє поліцейських напевно приїхали сюди на машині. І я вирішив знайти їх транспорт, щоб зв'язатися з диспетчером по рації та попросити викликати хлопцям швидку.