Глава 12.

На кілька хвилин у машині стало тихо. Вадим продовжував обіймати Марину, міцно притискаючи її до себе. Він відчував, що дівчина вже трохи зігрілася, але не хотів відпускати її та продовжував лагідно гладити її по спині. Марина насолоджувалася цією миттю. Його дотики були такими ніжними та приємними, що дівчині не хотілося рухатися. Це була ідеальна мить, от би розтягнути її на вічність. Через кілька хвилин до машини підійшов слідчий і ввічливо постукав у вікно. Вадим вказав йому на переднє сидіння.

Слідчому було трохи за сорок і на його скронях вже з’являлася перша сивина, але у його рухах відчувалася енергійність та сила. Він мав круглі сірі очі, які з цікавістю подивилися на Марину та Вадима. Марина відчула, що слідчий вміє бачити людей наскрізь, викриваючи те, що від нього намагаються приховати. Але їй сподобалася його доброзичлива поведінка та приємна посмішка.

— Доброго вечора! Мене звати Олександр, — відрекомендувався слідчий. — А ви Гладченко Марина Анатоліївна?

— Так, це я! — відповіла Марина.

— Мені необхідно поставити вам кілька питань, — звернувся до неї Олександр. — А потім я попрошу вас проїхати з нами у відділення для оформлення всіх матеріалів по цій справі.

— Гаразд, — погодилася Марина. — Скажіть, що з Денисом і його напарником?

— У Дениса рана біля плеча. Якби не ви, він би міг загинути від втрати крові, — відповів слідчий. — Його напарника лікарі привели до тями. Підозрюють струс мозку, але загрози життю немає.

— Дякувати Богу! — промовила дівчина.

— Ви дуже вчасно опинилися тут, Марино! — посміхнувся їй Олександр. — У Дениса нещодавно народилася донька. І завдяки вам у неї все ще є батько!

— А що з тими... зловмисниками? Я чула два постріли, коли один з них хотів мене... — Марина не змогла договорити.

— Денис вистрілив у того, який замахнувся на вас і влучив йому в ногу, — відповів Олександр. — Ще один постріл був з пістолета іншого патрульного після того, як другий злочинець націлив зброю в його напрямку. Кулі лише зачепили їх обох, але зловмисників забрали в лікарню. Зараз вони там під надійною охороною. Ну а третього зловмисника наші хлопці пару хвилин не могли розігнути, щоб надіти кайданки. Денис сказав, що це ви його так вдарили?

— Я захищалася! Він хотів затягти мене в машину, — пояснила Марина.

— Одразу видно — моя школа! — з посмішкою прошепотів їй Вадим.

— У вас вийшов хороший удар! — Олександр посміхнувся. — Я б ніколи не подумав, що ви зможете так майстерно знешкодити нападника одним рухом!

— Ви знайшли тих двох злочинців, які втекли? — втрутився у розмову Вадим.

— На жаль, ні! — похитав головою Олександр. — Вони змогли сховатися у темряві. Я вважаю, що у них була інша машина за будинком. Зараз приїдуть кінологи з собаками, спробуємо пошукати слід. Ми допитали інших. Ватажок цієї зграї — Катавасов Сергій. Він входить до списку небезпечних злочинців. Його звинувачували у вбивстві, але виправдали за нестачею доказів. Тому він відсидів лише три роки. Той, що наймолодший — Артем. Про нього відомо мало, простий дрібний злодюжка...

— Вони запам'ятали мене, — прошепотіла Марина.

— Вам потрібно бути обережною зараз, — Олександр подивився на неї. — Ви мешкаєте десь поблизу? Я не думаю, що Катавасов зможе дізнатися вашу адресу, але він може підстерегти вас на вулиці. Ви єдиний свідок того, що сталося. Катавасов зацікавлений у тому, щоб усунути вас. Вам не можна ходити самій!

— Стосовно цього не хвилюйтеся, — промовив Вадим. — Я нікому не дозволю до неї наблизитися!

Олександр посміхнувся і попросив Марину ще раз докладно розповісти про те, що трапилося, щоб записати її свідчення. Коли справа була зроблена, він попросив дівчину поїхати з ним у відділення. Вадим пересів за кермо та поїхав слідом за машиною слідчого. У відділенні Марина пройшла стандартну процедуру, а потім її відпустили додому. Вадим весь час був поруч з нею і її дуже підбадьорювала його підтримка. Коли вони удвох вийшли з відділення, на вулиці вже була ніч.

— У мене таке враження, що я засну прямо на ходу, — зізналася Марина.

— У тебе був важкий вечір, — Вадим обійняв її. — Тобі треба відпочити. Може поїдемо до мене?

— Вони не знають, де я живу, Вадиме. Я страшенно хочу додому. Вдома мені буде зручніше.

— Тоді поїхали.

Вони сіли в машину і виїхали на дорогу. Марина дуже втомилася, тому задрімала. Вадим їхав вулицями нічного міста і думав про те, що зараз йому не можна ні на хвилину залишати Марину на самоті. Він повинен захистити цю дівчину. Зробити так, щоб їй більше не потрібно було боятися. Ніколи та нікого!

Під'їхавши до потрібного будинку Вадим заглушив двигун і глянув на Марину. За всю дорогу дівчина жодного разу не прокинулася і йому дуже не хотілося будити її. Зараз вона мирно спить поруч з ним, відчуваючи себе в безпеці. І вона дійсно може бути спокійна щодо цього. Вадим відчував, що за цю дівчину він готовий віддати життя, не роздумуючи. Вадим лагідно погладив її по щоці та прошепотів:

— Марино!

Дівчина прокинулася, відчувши його дотик. Вона розплющила очі та сонно подивилася на Вадима, не одразу згадавши де вона і що сталося. У цей момент Марина здалася йому на диво гарненькою.