Наступного дня Марина повернулася в місто разом з Антоном. Вони провели наодинці дві години, поки їхали в машині. Дівчині цей час здавався нескінченним. Антон всю дорогу намагався розговорити її, але веселої та невимушеної бесіди у них не виходило. Вже через 20 хвилин після від'їзду Марина не на жарт розгнівалася на Олену Вікторівну. Це з її вини зараз доводиться придумувати тему для розмови та намагатися бути веселою з цим хлопцем, в той час, як її думки зайняті зовсім іншим!
Антон привіз її до самого будинку і заглушив мотор у машині.
— Ну от, як і обіцяв — доставив тебе з комфортом! Сподіваюся, ти не шкодуєш, що вибрала поїздку зі мною, а не в автобусі?
— Дякую тобі, Антоне! Мені дійсно було приємно їхати з тобою.
На пару секунд між ними повисла пауза. Марина зовсім не хотіла йти на зближення з ним. Водночас вона почувалася ніяково. Антон приємний хлопець і він дійсно дуже виручив її, запропонувавши підвезти. Але він хоче продовження цього знайомства, а Марина не відчувала до нього взагалі нічого. Хіба варто давати йому надію на те, що вони можуть зблизитися? Не знаючи, що сказати, Марина посміхнулася Антону і вирішила, що треба ввічливо попрощатися.
— Ну, я піду! Приїжджай до нас в агентство, з радістю допоможемо тобі з рекламою, — посміхнулася вона.
— Так, звичайно... — відповів Антон. — Марино, я хотів запитати. Може ми з тобою зустрінемося ввечері? Погода така гарна, можна було б погуляти.
Дідько, він запрошує її на побачення! І жахливо незручно відмовитися після того, як він підвіз її до самого будинку і був таким уважним напередодні. Марина починала відчувати себе безсердечною та жорстокою. Але вона розуміла, що краще чесно сказати все як є. Навіть якщо це важко, але так буде краще.
— Антоне, послухай... — дівчина зробила паузу, а потім подивилася йому в очі та тихо продовжила. — Мені приємно було з тобою познайомитися, правда. І я буду щиро рада допомогти тобі з рекламою... Але я не думаю, що нам потрібно...
— У тебе хтось є? Вибач, Олена Вікторівна сказала мені, що ти вільна. Тому я вирішив... — хлопець замовк, йому теж стало ніяково.
— Ні, у мене дійсно нікого немає. І ти дуже хороший, правда. Але я не можу... Я не відчуваю до тебе нічого... особливого. Розумієш?
— Ми так мало знайомі, адже можна спробувати. Просто погуляти удвох у вихідний, як друзі.
— Так, може в цьому і немає нічого такого... Але ж ти запрошуєш мене не зовсім як друга. Я це бачу і не хочу вводити тебе в оману. Пробач мені, але я не можу відповісти тобі взаємністю. І справа тут не в тобі, просто напевно я не готова зараз закохатися. Напевно ти чув, що я прямо мрію познайомитися з кимось? Це все фантазії моєї тітки — вона постійно намагається знайти мені кавалера. І ти дуже хороший і гарний, я правда так думаю. Але серцю не накажеш...
— Добре, я тебе зрозумів, — Антон сумно посміхнувся. — Допомогти тобі донести сумку до квартири?
— Ні, дякую, я сама. Не ображайся на мене! Мені правда ніяково, що так вийшло.
— Все нормально, я вдячний тобі за відвертість. Інша дівчина, напевно, ще б морочила мені голову кілька днів... У будь-якому випадку мені було дуже приємно з тобою познайомитися. Слухай, можна з тобою сфотографуватися, на пам'ять?
— Хочеш спільне фото? Ну гаразд!
Марина не хотіла фотографуватися з ним, але відмовити Антону не змогла. Вона і так почувалася винною перед ним. Антон дістав телефон, витягнув його перед собою і нахилився ближче до Марини. Вона теж трохи посунулася у його бік. Блимнув спалах — фото було зроблено.
— Чудово вийшло, дякую! — посміхнувся Антон. — Можна я додам тебе в друзі у соціальних мережах?
— Так, звісно!
— Після вихідних я приїду до тебе з приводу реклами. Можливо, якщо ми з тобою ще трохи поспілкуємося, мені все ж таки вдасться запросити тебе на побачення?
Він весело підморгнув Марині, тому дівчина відчула себе трохи краще. Схоже, що він дійсно не злиться на неї... але і здаватися не збирається. Може дарма вона так з ним? Але Марина справді не відчувала до нього нічого романтичного.
— Тоді до зустрічі в офісі. Дякую тобі за розуміння, — Марина відчинила дверцята машини.
— А тобі дякую за компанію. Ще побачимося!
Марина вийшла з машини та попрямувала до під'їзду. Антон махнув їй на прощання рукою і почав виїжджати з двору. Коли його машина повернула за ріг Марина озирнулася на всі боки, виглядаючи Ігоря. Не помітивши нічого підозрілого, дівчина дістала ключі та відкрила домофон. У під'їзді панувала напівтемрява і було тихо. Марина швидко попрямувала до ліфта, зайшла в кабіну і натиснула кнопку. Доїхавши на потрібний поверх, дівчина вийшла з ліфта та знову озирнулася — на сходах нікого не було. Марина швидко підійшла до своїх дверей, і почала відкривати замок. У цей момент відчинилися двері сусідньої квартири. Дівчина побачила свою сусідку Дашу.
— Привіт, Марино! — привіталася з нею Даша. — Ти їздила кудись на вихідні?
— Привіт! — кивнула їй Марина. — Так, я їздила до тітки. А що?
— До тебе вчора ввечері приходив чоловік. Мені здалося, що це той самий Ігор, з яким ти зустрічалася. Спочатку він голосно стукав у твої двері. Потім зрозумів, що тебе немає вдома і пару годин сидів на сходах. Мені стало лячно, тому я попросила свого чоловіка прогнати його з під'їзду.