Глава 14

А навкруги темрява та тиша. Ліза відчула, як її тіло почало тремтіти. Де він? Господи! Де він?

А в душі з’явився страх. Страх через те, що вона його втратить. Втратить, так і не насоодившись його компанією. Як могло так статися, що вона прив’язалася до нього? Коли сталося так, що її серце відчуло до нього потяг? Кохання? Вона навіть не помітила цього.

І якби вона зрозуміла це раніше, то відганяла від себе ці думки. А зараз… зараз головне, щоб він залишився живим. Просто живим.

-Майкле…., - знову крикнула вона в темряву, в надії на те, що темрява розійдеться й поверне їй чоловіка. – Майкле…

Та навкруги тиша. Лише хвилі набігають на берег, обмиваючи її ноги. Сльози тоненькими струмочками покотилися щоками.   

Вона схлипнула, закрила рота рукою й злякано озинулася. Вогники міста неподалік розпливалися перед очима.

- Ліз, - почулося з води, - допоможи!

Дівчина кинула телефон на пісок і кинулася у воду. Майкл стояв неподалік, тримаючи на поверхні води жінку. Він важко дихав, а жінка здавалося не подавала ознак життя.

- Боже, Майкле, - прошепотіла Ліза. – Вона хоча б жива?

- Я коли пірнув за нею, вона схопила мене за руку, - промовив він. – Її викинули з катера схоже.

Ми швидко витягли тіло жінки на пісок.

- Насвіти ліхтариком телефона, - наказав він. – Лізо, швидше, будь ласка! Зараз важлива кожна хвилина.

Дівчина кинулася шукати свій телефон. Впала коліньми на пісок, нишпорячи руками в темряві. Серце калатало. Здавалося, що ще хвилина і вона проб’є грудну клітку та вискоче назовні. Руки тремтіли. Думки плуталися.

- Я не можу знайти….

- Візьми мій! – гукнув Майкл.

Швидко взяла з ковдри на піску його телефон. Увімкнула ліхтарик й навела на дівчину. Жінка була приблизно її віку. Але зараз її обличчя було незвичного кольору. Бліде. Темне. Здавалося, що перед тобою мрець. Викривлені темні брови. Довгі, вузькі чиці покриті тінню від густик повік. Звичайно, накладних.

Потерпіла була високою жінкою у довгій вечірній сукні, яка оголяла одне стегно, та ледве втримувала пишні груди. Ноги босі. Схоже втратила туфлі у воді, або коли її викинули. Сукня облипла її тіло з анатомічною точністю. Темне волосся розкуйовджене. Його довгі пасмами розлетілися на піску. Її очі були скляними, мертвими й холодними.

Ліза тремтіла. А раптом вона вже мертва? Раптом всі ці старання марні?

Майкл робив непрямий масаж серця та штучне дихання, раз за разом натискаючи на грудну клітку дівчини. А серце Лізи відбивало кожну секунду гулкими ударами власного серця.

І раптом незнайомка закашлялася.

Майкл миттєво перевернув її на бік. Вона кашляла, випльовуючи воду з легень. А Ліза в той час схопила рушника, в який ще нещодавно закутувалася й накинула жінці на плечі.

Нарешті Майкл допоміг потерпілій сісти.

- Ви як? – запитав він, стоячи перед нею на одному коліні.

- Як та, яку викинули за борт, - огризнулася жінка.

- Взагалі-то, Майкл ризикував власним життям, рятуючи вашу шкуру, - рявкнула Ліза. – І трохи негарно так огризатися.

- Лізо! – підняв на неї очі Майкл.

- А що? – не втрималася вона. – Можливо я не права?

Жінка знову закашлялася, прикриваючи рукою посиніла вуста.

- Ми відвеземо вас в поліцію…

- Тільки не в поліцію, - перебила його жінка. – Ви не знаєте, що це за люди. Ви не розумієте, що в них довгі руки…  

- Але хочемо ми чи ні, - перебив її й Майкл. – Ми маємо заявити в поліцію про інцидент, що стався.

- Послушайте, - жінка вкуталася в рушник ще більше. – Просто допоможіть мені зникнути. Будь ласка! І вам ніякого клопоту. І я буду в безпеці!

- Хто ці люди? – Майкл упав коліньми на пісок перед нею.

- Не важливо!

- Тобто, не важливо? – він заглянув їй прямо в обличчя. – Та щоб там не було, але ви не заслуговуєте такої смерті. У нас правова держава. І держава гарантує захист ваших прав. Тим паче, право на життя.

Незайомка з синіми вустами лише важко зітхнула. Її зуби цокотіли. Певно виходив перший шок.

- Гаразд! – схилила вона голову. – Якщо допоможете мені потрапити в програму по захисту свідків… Я так зрозуміла, ви маєте відношення до поліції?

- Я - адвокат!   

- І чому я ловлю себе на думці, що мені стає вас шкода, адвокате? – раптом запитує жінка.

- Це ви про що? – він повільно підводиться з колін й протягує незнайомці руку.

- Якщо мої вбивці дізнаються про те, що я жива, - промовила жінка, приймаючи його долоню. – Вам обом будуть непереливки.

- Що ж ви таке зробили? – запитала Ліза. – За що вони вас хотіли вбити?

- Краще вам цього не знати, - промовила незнайомка. – Менше знаєте – міцніше спатимете.

Зібравши речі з піску, Ліза спробувала знайти свій телефон. Але його ніде не було. Тож вона пішла до машини. Майкл забрав її речі й кинув до багажника. А Ліза тим часом сіла на переднє сидіння.

Підїхавши до відділку поліції, Майкл попросив Лізу почекати в авто. А сам, разом з незнайомкою, пішли до відділку. Його не було близько години. Ліза відчула, що хоче спати. Тож знайшла його спортивну кофту, в яку загорталася незнайомка, й вкрилася нею.

Прокинулася від того, що хтось відчинив дверцята машини.

- Вибач! – прошепоті Майкл. – Я не бачив, що ти заснула. Розбудив тебе.

- Нічого страшного! – відповіла Ліза. – Що там?   

- Вона дала свідчення, - промовив він. – І потрапила під прогаму захисту свідків. Тепер на основі її слів будуть затримані деякі люди.

- Все? – дівчина здивовано продерла очі. – А що ці люди…

- Ліз, - він знайшов її руку й підніс її до своїх вуст. Обдав гарячим подихом. А потім торкнувся вустами. – Дуже добре, що завтра на одну неділю ми виходимо лайнером в море. Краще нам не бути тут… поки. До того ж нічого нікому не можна говорити. Взагалі про цю історію мовчати. Добре? Ми просто були на побаченні. От і все.