Глава 11

Майкл спокійно підхопив тарілку й щиро усміхнувся матері.

- Мем, ви будете не проти, якщо ми замінимо вашу страву на іншу? – поцікавився він, ніби справжній офіціант в ресторані. – Ми приносимо свої вибачення за непорозуміння, що сталося. Винні будуть знайдені й покарані.

- Ти…

Матір Майкл закотила очі. А чоловік в цей час лагідно посміхнувся й скорчив гримасу провини.

- Зараз нагодуємо вас фірмовою стравою від нашого закладу, - прошепотів він. – Ви ще такого не куштували, мем. Повірте! Цей смачний сніданок ви не забудете.

Ліза стиснула руками рознос, ледь стримуючись, щоб не наговорити дурниць. Вона ще має готувати «смачний сніданок» для цієї… видри? Їй хотілося вивалити ту вівсянку їй на голову. Та Майкл спокійно попрямував до дверей кухні й дівчині нічого не залишалося, як піти слідом.

- Я не готуватиму персонально для неї сніданок, - просичала вона, поки він викидав вівсянку з тарілки в сміттєвий бак. – Навіть не мрій!

- Все добре! – усміхнувся Майкл, відправляючи брудну тарілку в раковину. – Я сам приготую для неї сніданок…

- Ти вмієш готувати? – примружила очі дівчина.

- Ну… Радий, що ти відкриєш нову сторінку з іменем Майкл Сондерс…

- То ви в нас цікава книга? – тепер дарувати стриману посмішку мала Ліза. – Маю попередити: якщо книга не захоплює з перших сторінок, то зазвичай я її не дочитую до кінця.

- Тоді доведеться, міс Степелтон, познайомити вас з іншим Майклом, - він схопив її за руку й крутнув так, що вона повернулася на 360 градусів й опинилася в його обіймах. А потім притис спиною до себе й обдав шкіру біля вушка гарячим подихом. – Хто знає, може нова глава з нотками еротики вас зацікавить…         

 Ліза відчула, як серце в грудях ледь не вискакувало з грудей. Дідько! Що за чортівня? Чого його близькість її починає хвилювати? Невже це через те, що цілий рік у неї не було чоловіка?

- Містере Спокусник, - промовила вона. – Ви часом не забули, що одна незадоволена…. леді… очікує від вас фірмовий сніданок? Ви ж не дасте дамі померти з голоду?

Майкл хмикнув й цьмокнув її в шию.

- Ну звичайно! – пробубнів він. – Чого доброго ці незадоволені леді ще й мене з’їдять замість сніданку.  

- Це точно! – розсміялася Ліза, звільнившись з його обіймів. – Мій звичайний сніданок теж очікують відвідувачі. Тож маю працювати. Хоча зізнаюся чесно, твоя одна леді варта всіх моїх клієнтів.

- Хто б сумнівався? – розреготався Майкл, присідаючи біля шафи з посудом. – А є якась така тарілка розділена на кілька секцій? Маю в кожен з них покласти різну страву…

- Дивись в шухляді зверху, - промовила дівчина. – Такі тарілки називаються манежницями.

Їй звичайно хотілося залишитися й подивитися, що він приготує для матері, але… голодні клієнти не чекатимуть. Тож довелося швидко наповнювати тарілки вівсянкою, прикрашати фруктами та прямувати до столової. А перед очима вже вималювалися варіанти сніданку для матері Девіда.

Можливо він візьме білосніжну тарілку з п’ятьма секціями, куди посередині можна покласти вівсяну кашу. А в чотири інші секції можна розкласти горішки, фрукти, джем.

Або візьме манежницю з трьома секціями, куди розкладе варені яйця, грейпфрут та вафельні коржі политі шоколадом.

Ще б як варіант, можна було приготувати омлет, запекти курячу ніжку й разом з овочами розкласти в різні секції.

Зрозуміло, що вона повинна була частувати таких поважних гостей саме такими сніданками, але оскільки вона одна, то налагодить це все просто неможливо. Це вже як приїдуть сьогодні працівники, закупляться всі продукти, от тоді й можна робити шведський стіл з такими тарілками, де кожен відвідувач бере собі ту страву, яка лише йому до смаку.

Вона привітно усміхалася, помітивши в дверях Майкла з манежницею в руках. Щось він швидко все приготував. Хоча деякі заготовки в неї є, але він же не міг так швидко їх знайти. Та це ж Майкл… для нього неможливого немає. Він з під землі все дістане. Схоже, все вже готово.

Він ніби справжній офіціант вправно лавірував між столиками, прямуючи до матері, яка помітивши його, випрямила спину ще білше та начепила посмішку на обличчя. Тримав тацю високо й побачити, що там за страва було неможливо. Тож дівчина підійшла якомога ближче, щоб побачити все на власні очі.

А в голові роїлися думки. Де він так впрано набув навиків офіціанта?

А в цей час він схилився біля столу, закриваючи їй обзор собою.

- Смачного, леді! – почула вона його голос. – Сподіваюсь фірмова страва від самого Майкла Сондерса прийдеться вам до смаку?  

Жінка опустила очі на тацю, кілька секунд сиділа нерухомо, а потім скривилася так, ніби там змія була на тарілці.

Повільно підняла очі на сина.

- Це жарт? – лише запитала вона. – Тобі смішно?

- Чому жарт? – знизав він плечима. – Якщо не подобаються сніданки від шеф-кухаря, то запрошую до холостяцьких сніданків він мене.

- Ти смішний, - гаркнула матір, з огидою відсунувши тарілку. – Вона тобі зовсім мізки запаморочила.

Сину, прийди в себе. Перед тобою матір.

- Мамо, я завжди пам’ятаю, що ти переді мною, - усміхнувся Майкл. – І якби таку дурницю з білявим волоссям утнув хтось інший – вивернув би йому вівсянку на голову. Повернув би волосся на місце. Хіба йому не місце на голові?

Очі жінки розширилися від подиву. Вуста видали велику та протяжну літеру «О», а руки стиснулися в німій злобі.      

-Ти не мене маєш провчати, - рявкнула вона, – а ту зміюку, яка з вас мотузки в’є. Хіба ти не бачив, як Девід страждав, коли вона відмовилася поїхати з ним? І ти замість родини… брата… перейшов на її бік? А де гарантія, що це дівчисько з тобою так не вчинить? Не використає й викине, як непотріб?

Ліза відчула якесь тремтіння. Люди почали озиратися на них. Хтось припинив їсти й вслухався в сварку. І раптом вона відчула на собі жагучий погляд. Повільно озирнулася й зустрілася впялася в блакитні очі Девіда Сондерса, який саме зайшов до столової разом з Амандою.