Глава 4

- Ні! – вона зніяковіло скорчила гримасу. – На превеликий жаль, не можу виконати ваше замовлення. Лайнер на причалі. Команда ще не прибула. Всіх продуктів ще не закупили. Я одна й за куховарку, й за посудомийку і за офіціанта. Тож або снідаєте кавою з млинцями, або можу приготувати вам вівсянку. До речі, млинці з солодким кленовим сиропом…

Очі Сондерса спочатку звузилися до двох тонких ліній на обличчі, а потім розширилися від огиди. Й було від чого. Девід навіть чути про вівсянку не міг. Від слова «вівсянка» в нього миттєво зникло бажання їсти. А солодке на сніданок не їв ніколи. Пунктик у нього був такий.   

Бачити його такий вираз обличчя, то було верх блаженства. Тож Ліза ледве не розсміялася йому прямо в обличчя. Та все ж якось стрималася й додала обличчю вираз повного розчарування.

- Ми приносимо Вам свої вибачення, але нагодувати таку масу людей одній, то нелегка справа…

- Та невже? – фиркнув він, а блакитні очі потемніли.

- Любий, - втрутилася «наречена», - можна попити кави з тостом. Ви ж можете щось таке приготувати?

Це вже було запитання до Лізи, яка вдавала з себе невину вівцю й стояла перед ними, відгородившись порожнім розносом.

- Так, - спохватилася вона, оглядаючи фігуру Девіда. А він змужнів. Роздався в плечах. Талія стала ще вужчою. Напевно почав ходити до спортзалу. – Можна тости з печінковим паштетом….

- Гаразд! – фиркнув він, оскільки терпіти не міг печінку. – Я сам піду на кухню й подивлюся, що там можна взяти собі для сніданку.

- Якщо там будуть мюслі й молоко, то захопи, будь ласка, для мене, - щиро усміхнулася до нього «наречена».

- Без питань, - буркнув він, перевівши погляд на Лізу. – Пані шеф-кухар, показуйте свої володіння…

Дідько! Оце втрапила в халепу. Вона зніяковіло переступила з ноги на ногу. Опустила погляд на порожній рознос, в надії, що на ньому якимось чарівним чином опиняться горнятка з кавою.

Не вистачало ще їй залишитися віч-на-віч з Девідом. Ні-ні-ні! Оце розбудила звіра.

- Знаєте, я бачила там… на полицях декілька видів мюлів, - знайшлася вона. – Можливо, ви підете разом з нами, щоб вибрати ті, які…

- Вона залишиться! – раптом наказав він. – Я знаю, які мюслі ти обожнюєш, люба! Йди до столу!

- Дякую! – розпливлося це «диво» в чарівній посмішці, яка викликала огиду в Лізи. Фу! – Ти такий турботливий, коханий!

- Я ж тебе обожнюю! – промовив він.

І Лізу ледве не знудило від оцих пестощів. Вона розвернулася й почимчикувала на кухню. А в голові почав розкручуватися клубок думок. Що робити? Як бути в цій ситуації? Як спекатися його? Залишатися в одному приміщенні з ним наодинці доволі ризиковано.

Коли за спиною грюкнули двері, дівчина спокійно поклала рознос на стіл й повернулася до нього обличчям.

- Мюслі там, - зробила вона такий рух пальцями, ніби в неї в руках була зброя.

- Що ти тут робиш? – примружив він очі, зупинившись за столом напроти.

- І я тебе рада бачити, Девіде!

- Не смішно! – викарбував він.

- Згодна! – фиркнула й дівчина. – Особливо мені! Ми три роки були разом й ти не поспішав одружуватися. А тут… за якийсь рік і ти - в якості «нареченого». А я… я маю готувати для цієї події весільний банкет. Ото комедія! Правда?  

-  Ти ж мала бути… в Бостоні…

- І що?

- Що робиш тут?

- Я маю перед тобою звітувати? – напосілася вона, стиснувши в руках сільничку. – Хто ти мені такий? Колишній, який ніколи не кохав?

- Що ти верзеш? – на його обличчі заграли м’язи. – Я тебе кохав. Ти сама вибрала кар’єру…

- І правильно зробила. Якби повернути час назад, я б вчинила точно так же, - відрізала вона. – Що ж то за кохання таке було, що ти за кілька місяців зробив пропозицію іншій жінці?

- А чого ти очікувала? – раптом фиркнув він, пройшовши до шафки, на яку вона вказала. – Ти мене кинула. Ти вибрала кар’єру. Я мав сидіти й плакати через те, що ти хочеш прислуговувати багатіям?

- Ні! – прошипіла вона. – Нащо очікувати? Лити сльози? Краще вже стрибнути в ліжко до однієї з таких багатіїв.

Він хмикнув й похитав головою. Потім вперся руками в кришку столу й видав щось схоже на сміх. Девід стояв до неї спиною, тож вона не бачила виразу його обличчя. Та могла уявити, як його блакитні очі саме в цю мить закотилися під лоба.

- Нащо ти так, Лізо? – він повільно повернувся до неї. – Ти ж мене добре знаєш. Хіба міг би я…

- Міг! – випалила вона. – Виявляється я тебе взагалі не знаю. Тож…

- Тепер зрозуміло, чому сніданку немає, - перебив її він. – Бо ти замість того, щоб працювати, розповідаєш гостям, хто що має робити. Хто як має жити! Це мій вибір, Лізо! І подобається тобі це чи ні, але ти маєш його поважати. Колись свого часу ти зробила свій. Я просто пішов. Без можливості та бажання повертатися. Тепер я роблю свій вибір – і ти маєш його прийняти. Тож будь така ласкава, припини свої пуританські проповіді й займись роботою, за яку мій майбутній тесть тобі платить!

З цими словами він взяв з холодильника сир, ковбасу та молоко й попрямував до дверей. А дівчина відчула, як на очах забриніли сльози. Горло стиснуло. Здалося, що там застрягла грудка, як не давала вдихнути повітря на повні груди. Що з ним? Колись він був щирим хлопчиною з великими блакитними очима. Мріяв. Планував. І йшов до своєї цілі. Тепер перетворився в сноба.

Велині кришталеві перлини сліз повільно покотилися щоками до підборіддя. Ліза швидко витерла тильною стороною долоні підборіддя й шморгнула носом.

А потім пожбурила сільничку, яку до цього часу стискала в долонях у двері, за якими ще секунду назад зник її колишній Девід Сондерс.

- Доброго ранку! Невже мій братик нерви скрутив? Тільки от сільничка ні в чому не винна, – почулося за спиною гучний чоловічий голос. – Ще так рано, а ти вже працюєш в поті чола… Допомога потрібна?

Ліза втягнула в себе якомога більше повітря, швидко витерла очі й повільно повернулася обличчям до Майкла Сондерса, начепивши на вуста посмішку. Він все чув. Дідько! А можливо й не один він.