Глава 3

- Гей! Тобі що, погано? – на обличчі Амелії жодної емоції. – З тобою все в порядку? Ти геть зблідла!

- Т…так, - ледве витиснула з себе дівчина.

Серце гупає в грудях. Руки проймає тремтіння. А в голові рояться неприємні думки. Якась образа, розчарування, страх. Вона сотню разів уявляла їх зустріч. І сценарії зустрічі були різними. Але те, що він буде нареченим, а вона – кухарем його весілля… Таке читала лише в книжках.  

- Добре! – вуста жінки зобразили щось схоже на вишкіл звіра. – І ніяких шури-мури з гостями. Зрозуміло? Це люди іншого рівня і ти для них всього лише забавка на одну ніч. Тож тримайся від них якомога подалі. Інакше вилетиш звідси, як пробка з пляшки дорогого шампанського. Сподіваюсь, ти мене почула?

Ліза нахилила голову й важко зітхнула. Господи! Яка ж вона нудна та старомодна. Невже вважає, що у Лізи буде час вішатися на шию гостям? Зараз на кухні ще нікого немає. І невідомо чи й буде хтось. То коли їй ще й гостям підморгувати та усміхатися?

-Так, Амеліє! – Ліза поглянула жінці прямо у вічі. – Ніякого особливого ставлення. Ніяких шури-мури з гостями. І… все?

Обличчя дівчини осяяла щаслива усмішка. Чогось зараз з’явився такий огидний настрій. Хотілося дратувати когось. Кричати. Плакати. Рвати на собі волосся. Адже на місці цієї нареченої могла бути вона. Хіба ні? Не могла, а мала бути вона.

- Дуже смішно! – фиркнула Амелію, закопиливши губу. – Мені здалося, що тебе взяли на посаду кухаря на лайнер. Чи я помилилася? І ти виконуєш обов’язки тамади?

- Гаразд, Амеліє, вибач! – промовила Ліза спокійно. – Наше знайомство не задалося від початку. Та я сподіваюся, що ми станемо гарними друзями і…

- Пфф…,- жінка закотила очі під лоба. – Я не товаришую з підлеглими. Ще чого не вистачало? З мене мотузки вити не вдасться…

- А ніхто не збирається вити з тебе мотузки, - Ліза склала руки на грудях. – Я працювала шеф-кухарем в гарному готелі. Й знаєш, ми були друзями. Всі! Ми одна команда. Одне ціле…

- Ага! – похитала головою жінка, а на обличчі засмикався м’яз, що говорило про її нервове збудження. – Знаю я таку команду. Спочатку все добре, а потім на голову вилазять і ноги звішують. Тут курорт. Море. Краса. Молоді та оголені люди. В кого хочеш дах зносить. А я тоді маю прикривати тебе? Еее… ні… Так не піде…

- Чому?

- Бо я знаю таку породу людей, як ти! – промовила Амелія з явною огидою на обличчі. – Втираєтеся в довіру, а потім, раз, і підставляєте, або ще щось гірше…

- Ти ж мене навіть не знаєш, - обличчя Лізи стало доволі серйозним. – Як можна судити людину з якою знайома кілька хвилин?

- Мені досить першого враження, - фиркнула жінка, переминаючись з ноги на ногу. – Гарненьке дівчисько, яке шукає своє місце під сонцем.

- І що в цьому поганого? – здивувалася Ліза.

- А те, що такі дівчатка звикли використовувати свою красу, щоб якомога швидше піднятися по кар’єрних сходах….

- Ну ти ж теж не відразу стала адміністратором…

- Це так, - промовила вона. – Я починала звичайною посудомийкою. І крок за кроком. День за днем дійшла аж до ось цієї посади. А ви хочете все і відразу.

- І що? – усміхнулася Ліза, чим ще здалося більше роздратувала жінку. – Я знаю цю роботу. І можу її виконувати сумлінно.

- Всі ви не такі! – зневажливо окинула її поглядом. – Всі сумлінно виконуєте всю роботу. Всі працюєте не покладаючи рук. А потім раз – і в ліжку власника. І вже ледве не головним адміністратором стає. Я вже трішки пожила і повір, бачила всяке. І отаких дівах бачу, тільки поглянувши на фото. Ти можеш обвести навколо пальця кого завгодно. Тільки не мене. І пам’ятай, що ти під постійним наглядом. Якщо помічу щось протизаконне або аморальне – буде біда. Зарубай це собі на носі!

Амелія рвучко розвернулася й почимчикувала геть. А Ліза лише зітхнула. Вона не збиралася щось доводити. Не збиралася виправдовуватися. Ніхто з них не знає її життя. Ніхто ніколи не зрозуміє, як воно досягати всього в цьому житті самій. Пнутися зі шкіри, щоб досягти чогось. Піднятися високо, а потім рвучко впасти донизу. Ось така штука життя – однієї хвилини ти король, а іншої – жебрак. Тож не варто розслаблятися. І кожного разу працювати якнайкраще.

Ліза вже давно зрозуміла одну істину – судити людину можна лише одягнувши її черевики та пройшовши її шлях від початку до кінця.

Ліза спокійно пішла до кухні. Поки мила посуд, роздумувала про життя. Як так вийшло, що вони з Девідом розійшлися. І за якийсь рік він вже планує створити сім’ю… з іншою жінкою. В тому, що зараз вони не разом однозначно її провина, але… він поїхав і жодного разу навіть не написав. Тобто просто стер навіть спогад про неї з пам’яті. Та що зараз ворожити на кавовій гущі? Вже нічим не зарадиш. Він зробив пропозицію іншій, отже вирвав Лізу зі свого серця назавжди. 

Зараз лайнер стояв біля причалу. Команду ще не набрали, отже всі обов’язки на кухні доводилося виконувати Лізі. Та вона й не соромилася. Головне, що робота є. І оплата гарна. Ось тільки як пережити це бісове весілля? Як бачити Девіда й не мати можливості торкнутися його? Як пережити те, що тепер цю можливість має інша жінка?

Сонце велетенським колом закочувалося за обрій. Здавалося, що таку велетенську кулю сховати дуже важко. Та потроху воно зникало за горизонтом, напускаючи навкруги темряву. Ліза закуталася в ковдру й спостерігала за обрієм. Картата ковдра була мякою та теплою. І хоча зараз було літо, та вітер біля моря здавався прохолодним. І проймав ледве не до кісток.

- Степлтон, ти? – почула вона доволі знайомий голос за спиною. – Я випив, але… це ти, Лізко! Це точно ти!

Дівчина повільно повернулася й втупила погляд в блакитні очі Майкл, старшого брата Девіда.

- Привіт! – ледве видавила вона з себе.

Якщо Майкл тут, то й Девід швидше за все теж. Господи! Вони ж мали приїхати на днях? Чому заявилися сам сьогодні? Ще не вистачало зустріти тут Девіда саме сьогодні.