Глава 2

Дівчині здалося, що чоловік образиться або ще гірше, стане роздратованим. Та Рональд лише наминав кокосове печиво, махнувши на неї рукою. Кокосова стружка падала на ковдру, але він не звертав на це ніякої уваги.

- Не варто… ось так відразу… відмовлятися, - промовив він з повним ротом. – Подумайте про все, Лізо! Поговоріть з власником лайнеру. Послухайте його умови праці. І якщо вони вас не влаштовують, то… ви маєте повне право відмовитися. В лікарні немає більше чим займатися, тож я переглядаю газети, дивлюся телебачення. І скажу чесно, зараз би, на вашому місці, я просто зліг на дно, щоб дати всьому оцьому ажіотажу припинитися. Через кілька місяців цю історію навіть не згадають. І тоді ви зможете повернутися… і знайти тут роботу…

Він завовтузився на ліжку, дістав з гаманця візитку й протягнув їй.

- Зателефонуйте власнику лайнера, - промовив він впевнено. – І скажіть, що від мене. Він знає, що я розуміюся на стравах та людях. Тож думаю, це місце буде вашим.

Дівчина усміхнулася.

- Дивно… отримати руку допомоги від Вас, - запинаючись промовила вона. – Через мене ви ледве не загинули.

- Це так, - усміхнувся Рональд, – але відповідати доведеться вашому ресторану, Лізо! І виплачувати мені компенсацію теж. Тож не варто так хвилюватися через це. Я вже трішки пожив на цьому світі й дуже добре став розбиратися в людях. Ви – здібна дівчина, міс Степелтон! І було б справжнім злочином заривати такий талант в землю.

Ці слова ще довго стояли в її голові. Вона повернулася до квартири й знайшла всі візитки, які колись їй тицяли задоволені клієнти.

- Добрий день! – промовила вона в слухавку. – Мене звуть Ліза Степелтон. Ви залишали мені візитку, запрошуючи на посаду шеф-кухаря до свого ресторану…

- Мій шеф-кухар мене влаштовує, - гаркнув грубий голос в слухавку. – Вибачте!

І в слухавці почулися довгі гудки. Від несподіванки Ліза поглянула на екран, але він був темним. На тому кінці поклали слухавку. Розірвавши візитку, Ліза викинула її в сміттєвий кошик. А через якийсь час просто підсунула той кошик до себе, відправляючи туди одна за одною чергову розірвану візитку.

У двері хтось зателефонував. Повільно підвівшись, дівчина рушила до дверей.

- Привіт, - в отворі дверей з тортом в руках стояла її подруга Джосі. – Я приїхала, як тільки змогла. Чому така кисла фізіономія?

- Телефонувала щойно всім тим людям, які тицяли мені візитки, - буркнула Ліза. – І жодному з них не потрібен шеф-кухар…

- Тільки не говори, що ти запитувала про посаду шеф-кухаря? – підвела очі під лоба подруга, вмикаючи електрочайник.

- Взагалі-то…

- Лізо, - подруга озирнулася на дівчину і обперлася руками на кухонну стінку, - все, що ти можеш знайти в цьому випадку, це роботу кухаря.

Дівчина ображено глянула на подругу.

- Вибач! Це звучить жорстоко, але… дурна слава біжить попереду тебе, - дістала чашки Джоселін. – Не варто розчаровуватися через отого упиря. Ніколи не розуміла, як таких жаб лише земля носить?

-  І що тепер робити? – запитала Ліза, примостившись на стільці за столом. – Я маю якомога швидше знайти роботу. Інакше банк продасть мій кредит…

- Ну спробуймо пошукати посаду кухаря, - промовила Джосі. – В Бостоні купа ресторанів та кав’ярень. Можливо доля і всміхнеться. З чим лише чорт не жартує?

- Мені Рональд Сексторф дав візитку одного підприємця, який придбав лайнер, - промовила спокійно дівчина. – Зараз він набирає команду для роботи на цьому лайнері.

- Хто такий Рональд Сексторф? – запитала здивовано подруга, заливаючи до чашок ароматний чай з меліси.

- Постраждалий…

Очі подруги округлилися від несподіванки. Вона забула й за воду, яка заповнила краї чашки й виливалася через верх.

- Ой! – поставила Джосі чайник. – Я правильно розчула. Постраждалий від твоєї баранини запропонував тобі роботу?

- Не він, - усміхнулася Ліза, нарізаючи торт ножем, який їй протягнула подруга. – Він лише дав візитку. І розповів про лайнер.

- І ти телефонувала туди? – Джоселін обережно паперовим рушником вимочувала воду зі столу.

- Ні…

- Чому?

- Не знаю, - усміхнулася дівчина. – Просто лайнер і все таке…

- Ти що дурна? – не втрималася подруга. – Ти зараз не в тому положенні, щоб перебирати роботою. Вибач, подруго, за жорстокість. Та тобі зараз потрібно вирватися звідси. Під твоїм будинком стоїть машина якоїсь телекомпанії. Взагалі знахабніли ці журналюги. Навіть не ховаються. Збоку авто напис компанії. Лізо, думаєш тобі дадуть спокій? Це ж така новина. У ресторані відомого готелю отруївся клієнт. І хоча ти стала лише цапом відбувайлом у цій всій історії. Та конкуренти… конкуренти скористаються цим проколом, щоб знищити репутацію Hillary Boston. Не здивуюся, якщо вони ще й доплачують за те, щоб підняти шум навколо оцієї історії. До того ж не забувай, що тобі ще платити кредити. Чи ти вважаєш за краще відсиджуватися на канапі, нарікаючи на своє нелегке життя?

- Ну… зрозуміло, що ні…

- Тоді телефонуй і домовляйся про зустріч, - подруга примостилася навпроти.

Прямуючи на зустріч з власником лайнеру, єдине, про що мріяла Ліза – вирватися звідси хоча б на деякий час. Не встигла вона вийти з будинку, як на неї накинувся здоровань з хвостиком на голові та квадратною щелепою, тицяючи їй під носа мікрофон та ставлячи огидні запитання стосовно ресторану, готелю та отруєння постійного клієнта.

Білосніжний лайнер «Еліна» на березі бостонської бухти вона знайшла без проблем. Її велич та красу ні з чим не можна було зрівняти. Ліза лише відкрила рота, щоб замилуватися цією неймовірністю та вишуканістю.

- Степелтон? – почула вона голос з яхти.

Приклавши руку до чола, щоб якось прикрити очі від сонця, дівчина нарешті побачила високого, худорлявого юнака. Він схопився за поручні, зацікавлено розглядаючи її.

- Так…

- Підіймайся трапом, - вказав він напрям рукою. – Бос тебе вже зачекався.