В обіймах ворога

Емма

Сидимо у моїй квартирі. Не дивлюсь на Вадима, бо абсолютно байдуже, що він зараз думає про мене. Знаєте, мабуть, доросла до того віку, коли думка іншого про тебе не хвилює, його теж. Навіть не роздумую чому. Нехай буде, як є.

• У тебе затишно, - чую голос Вадима, але навіть не оглядаюсь. Байдуже знизую плечима.

Розумію, що таке закінчення наших нічних пригод можна було б передбачити, враховуючи стан мого здоров’я, та все-таки сподівалась, що я сильніша. Тіло думає інакше.

Одне слово, я добряче налякала тих трьох відважних чоловіків, коли мало не звалилася їм до ніг. Благе діло, що запаморочення відчула біля дверей квартири Милослава і Ярослава, а не десь на дворі.

І так зчинилася паніка. Милослав почав гукати до Ярослава, аби швидше ніс мені воду, а краще сік. Малий поки бігав не одну кружку розбив, а Вадим стояв непорушно, нервово за всім спостерігаючи.

А я що? Вирішила, що розпочату гру зіграю до кінця. Якщо вже назвала Вадима своїм хлопцем, то буду вести себе відповідно, аби ні Милослав, ні тим паче Ярослав не мали жодних намірів щодо мене.

Чоловіки мене не цікавлять, їм немає місця у моєму житті.

Тому не прийняла допомоги Милослава, пояснюючи все тим, що Вадим на правах мого обранця подбає про мене. Ось так я привела свого ворога до себе додому. А те, що Вадим мій недруг і не випадково з’явився у моєму житті, я навіть не сумнівалася.

• Тобі краще? – спитав Вадим і я на мить зупинилася, аби глянути на нього.

Що це турбота чи проста цікавість? Ні, це не хвилювання за моє здоров’я, а банальне збирання даних. Обізнаний – значить озброєний. Знаючи слабкість ворога, легше завдати смертельного удару.

• Зараз повернусь, - ухиляюся від відповіді і неквапливо ховаюся за дверима ванної. Треба привести себе до ладу, а то з моїм станом до лиха недалеко.

Краєчком вуха вловлює ледь помітну мелодію і розумію, що йому хтось телефонує. Мені не байдуже, бо хочу знати все. Хто телефонує, звідки і навіщо. Сумнівів не маю, розмова торкається мене. Не буде ж він о другій ночі з’ясовувати стосунки зі своєю дівчиною.

Чомусь ця думка мені зовсім не сподобалася, хоча й розумію, що це безглуздо.

З ванни ледь чутно прослизаю до спальні, аби так дістатися балкону і звідти вже підслухати розмову. Однак мені таланить ще більше, бо Вадим розмовляє на балконі, а вікно у моїй спальні відчинене. Отже, підслухати сам Бог велів.

• Я сказав тобі не заважати мені і не дзвонити. Ти мені не мама, я не повинен звітувати, чому й досі не вдома. Чого тобі треба? – кричав Вадим.

Так, поки що мало що зрозуміло. Невже так дівка доймає? І знову від однієї думки біль черв’яком озвався в серці. Що це таке до біса?

• Яке тобі діло, що я робив на кладовищі? Розважався, блін. Полював на зомбі. Що? Яке тобі діло до неї? Так, я з нею сплю. А що? Не можна? Ти мені не жінка, ти скалка в моїй дупі, - вже не стримував себе чоловік.

Либонь, добряче його дістала, коли він отак розмовляє. Навіть слів не підбирає. Ніколи б не подумала, що він може бути таким вульгарним. А зрештою, хіба я його знаю? Ні. Можливо, він ще гірший. Все може бути.

Більше не хотілося слухати їхньої сварки. Мене це не стосується. Ну збрехав, що ми спимо, то й нехай. Я теж не янгол: записала його в кавалери, він мене – у розряд коханок, тепер ми, напевно, квити.

Через ванну проходжу у вітальню і бачу, що Вадим щось активно шукає в моїй шафі. Цікаво, чого б це?

• Допомогти? – втручаюся.
• Не маєш чогось міцнішого за чай? – помічаю, що на столі красується дві чашечки чаю.

І коли встиг зробити? Хазяйнує як у себе вдома.

• Дістала? – підливаю олію у вогонь.
• Ніхто тобі не казав, що підслуховувати не гарно? – ледь помітно посміхається.  
• А тобі ніхто не казав, що кричати вночі заборонено законом? – апелюю до нього я і заливаюся сміхом.

Ми якісь чудні обоє. Розуміємо, що між нами немає дружніх стосунків, що нас розділяють тони таємниць і всупереч усьому вміємо разом посміятися і розслабитися. Просто мені добре з ним. І це погано, бо я забуваю про те, що він мій ворог і може зробити боляче. Як все заплутано.

Поки я намагаюся розібратися зі своїми думками, він раптово підходить до мене і заглядає у вічі.

• Все як у нашу першу зустріч. Чи не так? Як і тоді, ми й досі спілкуємося питаннями, - шокує мене своїм зізнанням.

Я ледь помітно здригаюся. Він таки пам’ятає мене і дає зрозуміти, що впізнав. Я вже давно здогадалася (мабуть, після зустрічі у супермаркеті), хто переді мною, але не мала наміру викривати це. Так легше контролювати його, коли думає, що я його не знаю.

Тепер не вдасться. Тіло видало мене, навіть не хочу уявляти вираз свого обличчя.

• Я й досі зберігаю номер твого телефону, - тепло посміхається і простягає стареньку візитівку.

Це та сама, на якій ще красуються номери СТО дядька Степана. На очі навертаються сльози.

Дядько Степан – це той, хто завжди опікувався мною в столиці, завжди підтримував. Надійний друг мого дідуся, старший брат моєї бабусі. Це він допоміг мені пережити її смерть і повернув в моє життя тата.

І ось вже пів року як його немає зі мною. Відійшов у вічність, а мене залишив розбитою в тому самотньому світі. Як же мені не вистачає завжди веселого і добродушного дядька Степана.

• Не думав, що це тебе так розчулить, - обізвався Вадим, пильно спостерігаючи за мною.

Він, мабуть, все потрактував по-своєму. Та байдуже, нехай думає, що я закохана дурепа.

• Може повернеш мені візитку назад. Вона дорога для мене, - не приховую своїх емоцій.
• Гаразд, - відповідає, не зводячи з мене очей. – Тільки за однієї умови: ти нагодуєш мене. Від обіду нічого не їв.
• Домовилися, - ледь помітно усміхаюся, пригадуючи, а чим власне зможу пригостити нічного гостя.