Побачення на цвинтарі

Вадим

Я таки пройшов співбесіду в Потоцького і отримав посаду охоронця, простий незнайомець зі супермаркету. Дивно, чи не так? Потоцький не схожий на легковажного і не обире для дорогої йому жінки когось з вулиці.

Чому ж тоді я? Ще одна загадка, яку треба розгадати.

А поки ми їздимо вже пів години по місту, а вона як води в рот набрала. Жодних емоцій. Ніякої реакції на те, що у неї відтепер буде охоронець, цілковите мовчання на моє вітання. Либонь, вона й справді мене забула. Це тільки я, мов дурень, зберігаю в пам’яті все. 

А потім один телефонний дзвінок раптово оживляє її і ось вже в очах горить вогонь життя, цікавість і стурбованість.

• Милий, я, мабуть, знаю, що нам робити. Мчи на Вознесенську, там тебе чекатиму. Ми з цим впораємося, - закінчує вона розмову і тоном диктатора наказує їхати на Вознесенську.

Не їхати, а летіти кулею.

Це починає дратувати. Зі мною ще ніхто так не розмовляв, навіть той старий хрич, який триває мене боргом за горло, не дозволяє собі такого тону. А тут якась дівиця буде мені так безапеляційно наказувати. Гаразд, ми ще поквитаємося. Я такого не забуваю.

А ще оте «милий», «чекатиму», «ми впораємося» остаточно виводить мене з себе. Це хто? Хахаль? О ні, дівчинко, забудь, у тебе ніколи нікого не буде, поки я не дозволю. Зараз ти - моя, тому інший не має права навіть дивитися на тебе, не те, щоб претендувати на щось більше.

Цікаво, де ти його викопала? Я вже місяць стежу за тобою і не помітив поруч жодного чоловіка, окрім старого Покровського і його сина. Ще треба з’ясувати яким боком вони з тобою пов’язані. Невже ти коханка старого Покровського? Він так тебе оберігає, навіть мене як охоронця тобі найняв. А малий Покровський що до того має?

Ти – не жінка, а суцільна загадка.

Стоп, а якого біса ми так женемося на Вознесенську. Якщо мені не зраджує пам’ять, то там кладовище і пустир. 5 років тому там вигоріли останні склади, залишилися руїни й кладовище. Невже там закипіло життя і відновили будівництво. Хто знає, мене ж довго в місті не було.

Ні, нічого не змінилося. Тільки кладовище і пустир. Мабуть, не розбудовують вулиці, аби не скорочувати території під поховання. Як символічно, вулиця Вознесенська з кладовищем в центрі. Ба ні, кумедно.

Я ледь помітно посміхнувся, коли помітив, що нас ніхто не чекає, окрім самотнього ліхтарика на стовпі. Милий затримується? От тобі й маєш, як не щастить?

У мене вже руки чешуться порівняти його личко.

А потім раптом пригадав, що вона не вперше по кладовищах шастає. Кілька днів тому заїжджала на центральне кладовище на Садовій і теж вночі. Ходила між могилами, гукала когось, налякалася мало не до смерті, коли їй з трави під ноги вистрибнула кішка і лише після цього кинулася цієї забави.

І от маєш знову. Невже адреналіну в крові мало, на пригоди тягне? Сонце, ти тільки натякни, я тобі таке влаштує, на цілий місяць адреналіну вистачить.

Ні, ну що за бісова дівка, таки преться на кладовище, навіть мене не чекає. А на годиннику за 5 хвилин північ.

• Милий, я вже на місці. Ти де? Доїжджаєш? Чудово. Заходь на кладовище, я там його пошукаю. Дзвони, коли що, - відповідає біля самого входу на кладовище, а потім обертається, пильно дивиться мені у вічі і продовжує:
• Ні, я не сама. Хто зі мною? Не важливо. Головне, що не одна. Не гай часу, дуй на цвинтар, а то все свято пропустиш.

Після її останніх слів мені вже зовсім не до сміху. Це що ще за свято на цвинтарі?

• Мітлу взяв? - обертається раптом до мене і запитує.

Я мало дар мови не втратив. Чого не взяв? Мітли? Вона що приколюється? Я теж так вмію.

• Ой лихо, в багажнику забув. Позич свою, зараз злітаю, принесу.

Вона посміхнулася і моє серце стрепенулося. Я ж ніколи не бачив, щоб вона усміхалася. Навіть на фотографіях, що надсилав мені Ілля, вона завжди була якась сумна, непристойно серйозна і недоступна, а тут така зміна. Усмішка їй дуже личить.

І про що я тільки думаю.

«Вадиме, не забувайся, вона – твій ворог, не купляйся на її легку усмішку. Не ведися», - вмовляю сам себе, хоча розумію, що зробити це важко. Вкрай важко.

• Може тоді кастет, бита? Ну хоча б щось у тебе є? – питає знову і дивує більше.
• Ти що з мерцями зібралася битися? – не витримую і починаю підсміхатися.
• Так маєш чи ні? – знову допитується.

От невгамовна. Я думав – жартує. Тепер бачу, що ні. «Фіалочко, що з тобою не так?» - хочеться спитати.

Але не встигаю це зробити, бо вона притуляє свій маленький пальчик до мій уст, як знак тиші, і показує дивитися вперед.

Мене ж натомість надто збентежив її мало відчутний дотик. Ніколи б не подумав, що такий жест може схвилювати і прокинути від сну репродуктивні гормони. Жінко, що ж ти зі мною робиш?

Та їй не було до цього жодного діла. Вся її увага була прикута до чорних постатей, які вовтузилися біля одного хреста. Вона рушила до них.

Я зупинив її, вхопивши за руку. Вона запитально подивилася спочатку мені в обличчя, а потім на мою руку, що стримала її.

• Будь тут, - ледь чутно шепочу і, неохоче відпустивши руку, занурююся в темряву кладовища.

Маю велику надію на те, що вона не піде за мною. Хоча й розумію, що може просто проігнорувати мою вказівку. Вона ще той вибрик природи.

А потім події розгорталися як у дешевому трилері. Помічаю двох молодиків, що розхитують хреста. Вандали. Поганці. За вами тюрма плаче.

Неподалік ще двоє лупцюють ногами третього, який в позі ембріона намагається сховатися від ударів. А лежачи це не так легко зробити. Влітаю до них. Нокаутую одного, другого, обертаюся до вандалів і прозріваю.

Неподалік хреста валяють два тіла, а над ними, як ангел помсти, стоїть моя Фіалка з ліхтариком в руці і посміхається.

Це що? Вона їх обох поклала? Ліхтариком? Коли? Як? Я навіть не чув їхньої бійки за спиною? Як таке може бути?

• Кайданки маєш? – знову дивує мене питанням.