5 років пекла

Емма

Мені в житті не поталанило. Ні, я не нарікаю, я констатую факт. Ілля вихором увірвався у моє мирне існування і перевернув там все догори дригом. Досі від однієї згадки про це стає страшно і боляче.

Як ми з ним зійшлися? Та власне ніяк. Все через його батька, декана нашого факультету. Одне слово, ми хотіли використати один одного і надто загралися.

Я хотіла лише одного: дізнатися якомога більше про Вадима, друга Іллі, який ніяк не йшов мені з голови. А чого ж прагнув він? Ілля хотів догодити батьку, з яким у нього стосунки були не найтепліші.

Спитаєте, до чого тут я? Наш декан Богдан Ярославович  - добрий знайомий моєї бабусі, що разом служив у війську з моїм покійним дідусем. Про це я дізналася згодом.

Він ніколи не приїжджав до нас, не був на похороні дідуся, тому звістка про те, що у нас є такі впливові знайомі для мене стала великою несподіванкою.

Одне слово, він був дуже високої думки про мене. Ще б пак, староста групи, відмінниця, спортсменка, яка частіше в бібліотеку ходить, ніж її однолітки в клуби.

Я не знаю, що він там Іллі про мене сказав, тільки одного дня останній заявився до мене в гуртожиток (знайшов таки) і сказав, що буде зі мною зустрічатися.

Це був як грім серед ясного неба. Я обурювалася. А ви б не сердилися? Оце потіха: буде моїм хлопцем. Я що обділена чоловічою увагою, чи що? Ніколи такого не було.

Та найбільше вбивало те, що він не просив зустрічатися, а говорив про це, як очевидний факт. Мовляв, хто зможе відмовити багатому красеня з такими впливовими батьками? Я змогла, тільки це нічого не дало.

Він став моєю тінню. Зустрічав після пар, чекав біля бібліотеки, приносив завжди квіти, кликав у кіно та ресторани. Дівчата заздрили мені, ще б пак, такий романтичний шанувальник. А у мене було відчуття, що на моїй шиї затягується зашморг.

Він був усюди і це дратувало. Навіть бісило. Найгіршим було те, що жодного разу з ним не було Вадима, про якого я не могла забути.

Я просила, навіть благала, дати мені спокій, однак він ніби й не чув мене. У нашу дилему втрутився його батька, та це мало чим допомогло. Либонь, поговорив з ним чи що, тільки через 3 дні все повторилося знову.

     - Знаєш, що сказав про тебе мій батько? Що я не вартий такої, як ти. Ось я й доведу йому, що не      тільки вартий, а й можу створити з тобою сім’ю, - одного разу зізнався Ілля, коли був напідпитку.

Після цього прийшло прозріння: це не жарти і просто так мені його не позбутися. Я вдалася до хитрощів і на літні канікули поїхала волонтером в дитячий табір, нічого йому не сказавши. Але він і там мене знайшов. Навіть більше, став погрожувати, що вкоротить собі віку, якщо я не буду з ним.

Я здалася. А що було робити? Не хотілося, щоб його смерть лежала важким тягарем на моєму сумлінні. Потім був його день народження, на якому він набрехав всім рідним, що ми заручені. Я вперше змовчала, хоча відчувала себе рибиною, яку невидима сила викинула на берег.

      - Відпусти мене. На світі багато дівчат, які полюблять тебе і ви будете щасливі. Мені ж подобається інший, - благала я його, коли він вкотре представив мене як свою наречену.

       - Інший? Хто? То ти зраджуєш мені? - і на мене полився шквал брудної лайки. – Я навчу тебе поважати мене. Я змушу полюбити мене. Нікуди ти він мене не дінешся.

Це був перший раз, коли він підняв на мене руку. Цього я вже вибачити не могла і мені стало байдуже, що він зробить зі собою. Мій вибух і протест був очікуваним, я ж теж не на смітнику себе знайшла.

Тому, коли наступного разу він перед рідними об’явив, що ми обираємо дату весілля, я не втрималася і заперечила.

      - Я не вийду за тебе заміж і ніколи не хотіла. Мені байдуже, що ти зробиш зі собою, тільки б ти зник з мого життя, - не стримувала я люті.

Мене не хвилювали здивовані обличчя його родичів, розгублені батьків, я знала, що чиню правильно. Ілля ж думав по-іншому, однак як зразковий син і нащадок сім’ї Лотоцьких скандалити при всіх не став. Дочекався, коли я покину свято, а тоді силоміць затягнув мене в авто і влаштував бучу.

Я вже достеменно не пам’ятаю, що він мені говорив, якими словами ображав, пам’ятаю, як сказав, що не випустить мене з авто живою. Мовляв, ще ніхто його так привселюдно не принижував.

Сприйняла я ці погрози всерйоз, бо розуміла: це не просто вигадки неврівноваженої людини. Тому не перечила йому, мовчки вислуховувала образи, але задню давати теж наміру не мала.

Врешті-решт моє мовчання роздратувало ще більше і він вдався до немислимого вчинку. Розігнав авто і спрямував у придорожній стовп зі словами:

       - Загинемо разом. Мені й так не можна додому вертатися.

А що я? Зреагувала миттєво і намагалася силоміць вивернути кермо, аби уникнути зіткнення. Та де там, Ілля мав значно більше сили, ніж я. Єдине, чого я добилася, стало те, що основний удар прийняла на себе не я, а він. Хоча все мало бути навпаки.

Ми вижили обоє.

Потім була лікарня. Я відбулася кількома переломами, травмою голови і цілим букетом психологічних проблем. Ілля ж отримав перелом хребта і параліч кінцівок.

Навіть перебуваючи в такому жалюгідному стані, він намагався втримати мене біля себе. Щоправда цього разу це йому не вдалося, всі його погрози, вмовляння не зачіпали мене, я пішла з його життя назавжди.

Два роки пекла з ним і три роки реабілітації після них – ось чим завершилося наше знайомство. Відтоді я боюся кермувати автомобілем, жахаюся звуків, які навіть віддалено нагадують ДТП, уникаю чоловіків і не впускаю їх у своє життя.

Я втратила здоров’я, заробила візок фобій, ходила до психолога як на роботу. А через рік пережила найважчу втрату – смерть бабусі. Натомість віднайшовся новоспечений татусь, про якого я досі нічого не знала, старший брат по батькові і почали водитися грошенята.

За ці важкі 5 років я й забула про Вадима. Навіщо думати про того, кого ти ніколи й не зустрінеш, мабуть, а якщо й побачиш, то який сенс: після того, як я покинула хлопця в інвалідному візку, для всіх я стала персоною нон-грата, яка варта осудження. Для Вадима, либонь, теж, адже Ілля був його другом.