Краще я б тебе не зустрічала

Емма

Я добре пам’ятаю той день, коли вперше побачила його. Він одразу сподобався мені, а я – його другу. Чи помітив він тоді мене? Помітив – це факт, але не знаю, чи запам’ятав.

Зустріч наша була несподівана, шокуюча і весела водночас. І досі перед очима бачу цю картину: Інна, моя одногрупниця, репетує на всю вулицю на русявого молодика, який зумів знайти єдину яму на дорозі і облити брудом мою знайому. А інший хлопець стурбовано оглядає своє авто.

Як думаєте, що я зробила? Ніколи не вгадаєте. Я підійшла, аби подивитися на шоколадну «теслу».
Так, я не придивлялася до власника авто, який заглядав під колеса, не прислухалася до сварки, а милувалася машинкою. Класні автомобілі – моя слабкість.

 - Якісь проблеми? – почула я і озирнулася на голос.

Переді мною стояв він. Бог краси, сили і чогось там ще, від яких затамовує подих. Одне слово, я побачила неймовірно красивого чоловіка, якому не надто сподобалося те, що я придивляюсь до його машинки.

- Шарова полетіла? – спитала я у відповідь спантеличено.

Таких гарних чоловіків я не зустрічала, не те, щоб ще й розмовляти з ними.

Бачили б ви його обличчя, коли він це почув. Сказати, що він здивувався, це нічого не сказати. Одні тільки брови чого були варті: нагадували пів кільця, які щосекунди, як на мене, підіймалися вгору.

 - Тямиш? – спитав у відповідь.

Дивний у нас будувався діалог: на питання звучало інше питання.

 - Потрібна допомога? – шокувала я його знову.

Він аж на крок назад відійшов, аби добре мене розгледіти. Зміряв з ніг до голови і пильно подивився мені у вічі.

А я в цей момент хаотично згадувала у що вдягнена. І вперше пожалкувала, що не в платті, а в спортивному костюмі. Чомусь дуже захотілося сподобатися йому, саме йому. У платті він би точно мене запримітив, бо я ніколи не скаржилася на свою фігуру. А так, хлопчурка тай годі.

- Ти хочеш мені допомогти? Ти? З шаровою? – він уже не лише дивувався, а й глузував з мене.

І я розуміла чому. Ну чим може зарадити дівчина, якщо пошкоджена шарова опора. Підважити авто домкратом? Ні. Знайти шарову? Ні, її у будь-якому ларьку не продають, ще й від «тесли». Що ж тоді? Викликати «швидку» для авто, яка зможе його реанімувати. Свою «швидку», тобто не свою власну, а знайомих, в порядності яких я впевнена.

Така машинка заслуговує тільки на високий рівень обслуговування. Про що я йому сміливо й сказала. А натомість почула:

- Ти хто? Рекламний агент?

Надійшла черга сердитися мені. Ти до нього з добром, а той чурбан зі злом. Шкода, що такий красивий.

- Ну, якщо тобі не треба спеців зі СТО, то вважай мене агентом. Як хочеш, - відповіла я, але не пішла собі геть, а стала пильно придивлятися до нього, як він робив весь цей час.

- Я не вірю жінкам, - ошелешив він мене своїх зізнанням. Я теж не спасувала.

- Я ще дівчина, - відповіла і, коли помітила його широко розкриті від здивування очі, зрозуміла, що я щойно ляпнула.

Від сорому хотілося крізь землю провалитися. От правду кажуть, язик мій – ворог мій. Я відчула, як раптом багряна фарба заливає моє обличчя. І як він ледь помітно усміхається, спостерігаючи за моєю реакцією.

«Годі з мене на сьогодні сорому», - вирішила я і швидко обернувшись попрямувала в бік зупинки, подалі від місця своєї ганьби.

Тільки він не дозволив мені втекти.

Наздогнав і просто приголомшив словами:

- Куди ти? Я ж не сказав, що не хочу. Я дуже хочу.

Я забула на мить, як дихати. Що я повинна на це сказати, порадьте на милість? Послати його? Стішитися від того, що мене бажає такий чоловік? Чи проігнорувати?

Так відверто мені ще не зізнавалися. Я почувала себе незатишно. Мабуть, стала ще червоніша, ніж раніше. Навіщо він так мене бентежить?

- Чого ти хочеш? – соромлячись перепитала я.

Він пильно подивився на мене й усмішка сповзла з його лиця. Здогадався, про що я зараз думаю.

- Давай для початку викличемо твоїх спеців, аби вони підлікували мою пташку, а потім з’ясуємо нашу дилему. Ок? – спитав він, знову гіпнотизуючи мене поглядом.

Я не встигла відповісти, за мене сказали інші.

- Яку дилему? Ви про що? Красуне, ти хто? Звідки? Як тебе звати? – мов з-під землі виріс той русявий крикун, з яким сперечалася Інна, і засипав мене питаннями.

  Краще я б ніколи його не зустрічала.

- Еммо, прикинь, він облив мене водою з калюжі і навіть не вибачився, - втрутилася Інна.

Я шоковано глянула на неї. Нічого собі, вона навіть знає, як мене звати. Оця столична мажорка, краля всього нашого потоку знає моє ім’я. Світ, мабуть, з’їхав з глузду. Ми вже три роки разом навчаємось, а вперше заговорили.

- Та вибачився я і навіть заплатив тобі. Чого ти ще хочеш? – образився русявий.

- Хочу, щоб ти повів мене в ресторан. Від стресу у мене прокидається звірячий апетит. Окрім того, через тебе у мене побачення накрилося. 

- Гаразд, - здався той. – Вадиме, підеш з нами? Може, й ви, Еммо, приєднаєтеся до нас?

Вадим. Його звати Вадим. Я вже закохалася в це ім’я. От якби з ним піти, я б і не роздумувала, а от з тими крикунами зовсім не хотілося. Можна бути згоріти від сорому, коли вони і в ресторані стануть сперечатися. Оце вже ні. Досить з мене вражень на сьогодні.

- Ні, я, на жаль, поспішаю, - відразу відморозилася я.

- Ілля, йдіть без мене. Я чекатиму на евакуатор. Треба подбати про авто, - обізвався Вадим.

- Ну, як знаєте. А ми поїдемо. Нам ще на Вишневу треба заскочити, а потім в ресторан, - додала Інна і вхопила Іллю під руку.

Було помітно, як він пожирає мене очима і як неохоче слухається Інни. Треба віддати йому належне, він доволі симпатичний і видно не бідний чоловік, тільки от він зовсім мене не зацікавив. Я бачила тільки Вадима.

- Чому на Вишневу? Що ми там забули? – допитувався він.

- Ти думаєш, що я в мокрому платті в ресторан піду? Ні, я повинна переодягнутися, тому ми їдемо до мене додому, - подивилася Інна на нього як на недоумка, а потім звернулася до мене: - Ми й тебе можемо підвезти, нам по дорозі.