Знайомий незнайомець

І знову це дивне відчуття, ніби за мною хтось стежить. Моторошно. Це не параноя і не манія переслідування. Я відчуває, як хтось спостерігає за мною, від цього у мене волосся стає дибки, а тіло обливає холодний піт. Та от біда, я нікого не бачу, нікому ніби й не має до мене діла. Тільки це не заспокоює, а інтуїція кричить: небезпека близько. Страшно.

- Костю, мене хтось переслідує, -  телефоную і без передмов ошелешую брата.

- Ти де? Зараз буду. Не покидай людних місць, - дає вказівки і поспішає до мене.

Я розумію, що він турбується. Мені й самій не по собі. Надто багато ворогів я нажила за свої короткі 25 років. І як це мені вдалося, сама не знаю. 

“Ти нікуди від мене не дінешся. Я завжди поруч. Твій ворог”, - отримую повідомлення на телефон і полотнію ще більше. 

“Коли це все скінчиться?” - запитую сама в себе, хоча й розумію, що відповіді не отримаю. 

Що ж це виходить? Він має номер мого телефону, можливо знає, де я і з ким живу, де проводжу свій час. Де ж тоді я у безпеці?

“Ніде”, - озвучує свій вирок вголос і від страху мене починає трясти. 

Відчуваю, як чиясь рука лягає на моє плече і мій переляк досягає апогею. Я готова кричати, битися, кусатися, аби тільки не датися ворогу в руки. Мене не хвилює хто це. Лише недруг без честі атакує зі спини. У моєму списку таких “добродіїв” вдосталь.

А потім події розвиваються з миттєвою швидкістю. Сама не знаю як, але я пригадую кілька прийомів з курсів самооборони (Костя наполіг) і вправно, як на мене, їх застосовую. Тільки мої випади нічого не дають, бо вже за хвилину-другу мене стискає в обіймах якийсь незнайомець.

- Відпусти, - нарешті у мене з’явився голос.

- Якщо пообіцяєш, що не будеш битися, - обізвався той і ще міцніше притиснув до себе.

- Не буду, не буду. Обіцяю.

А що робити? Не дозволяти ж йому кривдити мене. Не скажу, що він завдав мені болю, скоріше навпаки, зумів нагадати, як це бути в чоловічих обіймах. Я вже забула ці відчуття.

Лише коли він мене відпустив, я зуміла розгледіти його. Переді мною стояв високий брюнет з виразними карими очима, які, здавалося, бачили мене наскрізь. 

Він теж мовчки із цікавістю мене розглядав. Не знаю чому, тільки на його обличчі раптом заграла ледь помітна лінива посмішка.

- Що смішного? - розсердилася я. Чому цей нахаба сміється з мене?

- Нагадуєш кролика з вовчими зубами. Смішне видовище. Трусишся від страху, але готова за будь-якої нагоди вчепитися мені в горлянку.

- Тому краще мене не займати. І не простягай до мене рук. Зрозумів? - намагаюся говорити сердито, з погрозами, хоча сама чую, як це фальшиво звучить.

Та якби там не було, тільки після цих слів усмішка сповзла з уст молодика.

- Ще скажи, що тебе домагаюсь. От, жіночі фантазії. Через тебе у ліфт пройти не можна, стоїш, як скала, на прохання не реагуєш. Я тільки торкнувся, а ти лізеш битися. Що з тобою не так?

- Я б вам радив, молодий чоловіче, відійти і не займати дівчини, аби з вами все було гаразд, - прозвучав владно і сердито голос мого батька. 

Тато? Що він тут робить? І коли встиг підійти? Либонь, Костя здав. Матиме серйозну розмову зі мною.

Молодик обернувся, повністю закриваючи мене своїми плечима, і сміливо подивився батькові у вічі.

- Це погроза? - спитав без жодного страху.

Таке я бачила в житті вперше. Невже знайшовся сміливець, який не побоїться виступити проти мого батька. Зазвичай татусеві достатньо одного холодного погляду, щоб всі боялися й дихати, не те, щоб огризатися. А цей хлопець не з боязливих, напевно, ще той фрукт. 

- Попередження, - додав суворо тато і поманив мене рукою за собою.

Я пішла за ним, хоча не знаю, що краще: перепалка з тим красенем чи нова порція моралі від батька.

- Що я тобі казав? - спитав він.

“От і почалося”, - подумала я, але відповіла геть інше:

- Багато чого. Але перш ніж ти почнеш мене виховувати, дозволь я скажу дещо. Я вже доросла, мені скоро 25 і я відмовляюся перетворювати свій дім на в’язницю. Я хочу жити, як усі. 

- Ми про це поговоримо вдома, доросла дівчино, - сказав батько, даючи зрозуміти, що на цьому розмова закінчена. Поки що.

Та не встигли ми підійти до авто батька, як просто на наших очах машина врізалася в іншу, що виїхала на зустрічну смугу. Звук удару, людський крик, скрегіт металу і багато метушні. Я вже все це бачила і пережила, повертатися в ті страшні дні я зовсім не хочу.

Однак мене знову затоплюють спогади минулого.

Я бачу себе в авто, калюжу крові і ... його. Осатаніле від люті та болю колись таке кохане лице. Чую його мати і прокльони на мою голову, намагаюся витягнути його із залізної пастки, але нічого не виходить. Від болю, страху та безсилля мене охоплює паніка і я хапаю поліцейського, що стоїть поруч, за руку, прошу допомогти. Поліцейський мовчить.

- Допоможіть. Врятуйте його. Мені страшно. Заберіть мене звідси, не лишайте мене, - повторюю до рукава піджака без упину. 

Я не бачу його обличчя, не чую, що він каже, але відчуваю, що тепер я у безпеці. Хапаюся за нього міцніше і вже обіймаю його міцно за плечі, боячись, що він раптом зникне, як витвір моєї зболілої фантазії. 

Але він не розчиняється, не зникає, навіть не відштовхує мене, а ніжно обіймає і лагідно гладить моє волосся. Це щось новеньке, поліцейські такого не роблять, Чи роблять? Та хіба це важливо? Це не має жодного значення, бо я відчуваю: паніка відступаю.

Мій рятівник - реальний. Я чую шалений стукіт його серця, можу зігрітися його теплом і це неймовірно приємно. Страх покидає мій розум, паніка розвіюється, я заспокоююся і хочу подякувати йому, дивлячись у вічі.

Тільки переді мною зовсім не поліцейський.

Що за жарти? Замість нього на мене серйозно дивляться карі очі молодика з ліфта. Він що мене переслідує? Та ні, не схоже, це я у нього мертвою хваткою вчепилася. 

- Ти як? - питає співчутливо.