Розділ 14. Новий проєкт життя

Минув рік. Одеська осінь знову розфарбувала місто в золоті барви, але цього разу вона принесла з собою новину, яка була важливішою за будь-які тендери чи успішно складені сесії.

Мія дізналася, що вагітна. Того вечора вона чекала на Романа, сидячи за тим самим дубовим бюро. Коли він увійшов — втомлений, із запахом вітру та пилу від чергового об'єкта — вона просто підійшла до нього і мовчки простягнула маленький пакунок.

 — Що це? — Роман розгублено подивився на неї, а потім повільно відкрив коробку.

Коли він побачив крихітні дитячі пінетки, у кімнаті запала тиша. Чоловік, який звик тримати на своїх плечах тонни бетону та відповідальності, раптом похитнувся. Його руки затремтіли, а в очах з’явився такий блиск, якого Мія не бачила ніколи раніше.

— Міє... це правда? — його голос став хрипким від хвилювання.

Вона лише кивнула, щасливо посміхаючись крізь сльози. Роман підхопив її на руки — цього разу неймовірно обережно, ніби вона була найдорожчим скарбом у світі.

— Ми так цього чекали, — прошепотів він, притискаючи її до себе. — Тепер усе, що я будую, має зовсім інший сенс.

Звістка про майбутнє поповнення стала великою радістю для всієї родини. Софія вже планувала, як буде навчати племінника чи племінницю танцювати, а Адель обіцяла стати найкращою порадницею у виборі дитячих речей.

Для Романа та Мії розпочався зовсім інший етап. Тепер вечорами вони обговорювали не лише робочі плани чи побутові дрібниці. Вони разом вибирали колір для дитячої кімнати, сперечалися щодо імен і просто насолоджувалися кожною хвилиною очікування.

Цей рік навчив їх головному: найміцніший фундамент — це не бетон і не розрахунки. Це любов, яка росте разом із ними, і надія на нове життя, яке незабаром наповнить їхній дім зовсім іншою, найпрекраснішою мелодією.

Одеса за вікном продовжувала свій вічний рух, але в їхній квартирі панував особливий спокій. Вони були готові до свого головного проєкт — стати батьками.

Радість, що наповнювала їхню квартиру останній місяць, здавалася нескінченною. Мія вже почала звикати до нового стану, а Роман щовечора, повертаючись з об’єкта, обережно обіймав її, наче вона була найкрихкішою спорудою, яку він коли-небудь тримав.

Того ранку Мія йшла до лікаря з легкою усмішкою. Вона уявляла, як вперше почує серцебиття, як отримає перший знімок. Але кабінет зустрів її тишею. Лікарка довго розглядала монітор, хмурилася, переглядала результати аналізів, а потім важко зітхнула і відклала датчик.

Слова звучали як вирок: «Погані показники... Ризик для вашого життя занадто високий... Ми не можемо продовжувати вагітність».

Мія не пам’ятала, як вийшла з лікарні. Одеські вулиці, зазвичай такі галасливі, раптом стали німими. Світ, який вони так ретельно будували разом із Романом, в одну мить похитнувся.

Коли Роман дізнався, він не став говорити гучних слів. Він просто був поруч весь вечір.

Того фатального ранку Роман був змушений поїхати на об’єкт — там виникла термінова проблема з фундаментом, яка не терпіла затримок. Він цілував Мію на порозі, обіцяючи звільнитися якомога швидше, і був спокійний, бо знав: Софія вже чекає на сестру біля клініки.

Софія, як завжди енергійна, намагалася розважити Мію розмовами про нові танцювальні постановки, поки вони сиділи в черзі. Але коли двері кабінету відчинилися і лікарка після огляду попросила Софію теж зайти всередину, повітря в кімнаті ніби зникло.

Слова лікарки про те, що стан здоров’я Мії несумісний із подальшим виношуванням дитини, пролунали як грім серед ясного неба. Мія сиділа нерухомо, дивлячись в одну точку, а Софія, міцно стиснувши її руку, ставила лікарці десятки запитань, намагаючись знайти хоча б крихту надії. Але надії не було. Був лише чіткий медичний протокол і необхідність діяти негайно, щоб врятувати саму Мію.

Весь той час, поки тривали процедури, Софія не відходила від сестри ні на крок. Вона була її опорою, її голосом і її силою, поки Мія перебувала в заціпенінні від болю — і фізичного, і душевного. Коли наркоз почав відпускати, Мія ще не розплющила очей, але з-під щільно стиснутих повік по блідих щоках повільно пробігла самотня сльоза. Це була перша ознака того, що її душа почала оплакувати втрату, про яку ще не було сили сказати вголос.

Роман примчав до лікарні пізніше, коли все вже було позаду. Він влетів у палату, захеканий, із залишками цементного пилу на взутті, і побачив бліду Мію та заплакану Софію, яка сиділа поруч. Софія лише мовчки похитала головою, даючи йому зрозуміти, що сталося найгірше.

Він опустився на коліна біля ліжка Мії, обережно взяв її за руку і притиснув до свого обличчя.

— Пробач... пробач, що мене не було поруч, — прошепотів він, і в цьому шепоті було стільки розпачу, що Софія тихо вийшла з палати, залишаючи їх двох наодинці з їхнім спільним горем.

Мія нарешті дала волю сльозам, зарившись пальцями в його волосся.

— Софія була зі мною, Ромо... Вона все бачила. Але мені так було потрібно, щоб це був просто сон.

 Того вечора, коли вони повернулися додому, в їхній квартирі було незвично тихо. Роман не відпускав Мію ні на хвилину, ніби боячись, що вона може зникнути, як той нездійснений сон про дитину. Софія ж, залишившись у них на ніч, тихо господарювала на кухні, заварюючи чай і створюючи ту необхідну ілюзію нормального життя, яка зараз була їм потрібна як ніколи.