Розділ 13. Економіка ніжності та перший іспит

Перша спільна осінь в Одесі пахла не лише морем, а й паленою кавою та свіжою друкарською фарбою підручників. Мія готувалася до зимової сесії. Тепер її робоче місце було не за кухонним столом, а за масивним дубовим бюро, яке Роман власноруч відреставрував для неї.

— Ромо, якщо я не розберуся з цим графіком попиту та пропозиції, я просто... я перетворюся на метелика, який згорить від лампи! — Мія в розпачі впустила голову на розгорнуту книгу.

Роман, який щойно повернувся з будівництва нового торгового центру, підійшов до неї зі спини. Його руки, все ще прохолодні від листопадового вітру, лягли їй на плечі.

— Подивімось на це як будівельник, — спокійно сказав він, дивлячись через її плече на складні криві. — Попит — це те, як сильно ти хочеш, щоб я прийшов додому раніше. А пропозиція — це кількість годин, які мені дозволяє об'єкт. Коли вони перетинаються — це наша рівновага. Наша вечеря. Мія тихо засміялася, повертаючи голову до нього.

 — Ти жахливий. Ти навіть макроекономіку перетворюєш на бетон і розклад.

— Я перетворюю її на життя, — він поцілував її у скроню. — Іди відпочинь. Я приготую вечерю. Сьогодні ніяких «попитів», лише «пропозиція» моїх фірмових макаронів з картоплею. Але ідилія домашнього затишку іноді розбивалася об сувору реальність професійних амбіцій. Через тиждень Роман прийшов додому пізніше, ніж зазвичай. Він був мовчазний і надто зосереджений.

— Що сталося? — Мія відклала конспекти. — Тендер, — коротко кинув він, розгортаючи великий планшет на підлозі.

— Великий проєкт на Фонтані. Якщо ми виграємо, це буде не просто будинок, це буде архітектурний символ. Але конкуренція... там великі гроші, Міє. І дуже брудні методи. Мія вперше побачила в його очах не втому, а справжню тривогу.

Вона сіла поруч із ним прямо на підлогу, серед креслень.

— Ти ж найкращий. Твої стіни стоять міцно, бо в них є серце. — В бізнесі серце часто заважає бачити ризики, — Роман подивився на неї.

— Мені потрібен твій економічний погляд. Не як нареченої, а як фахівця. Подивись ці кошториси. Де ми можемо оптимізувати витрати, не втрачаючи якості? Мія завмерла. Вона вперше відчула, що її «несерйозна» освіта, до якої вона сама ставилася трохи скептично, раптом стала потрібною йому — її Скелі. Весь вечір вони провели в розрахунках. Мія з азартом шукала слабкі місця в контрактах, вираховувала логістичні витрати, а Роман з подивом спостерігав, як його «метелик» перетворюється на запеклого аналітика.

— Знаєш, — сказав він далеко за північ, коли останній аркуш був заповнений цифрами, — я думав, що ти — мій відпочинок від роботи. А виявилося, що ти — мій найсильніший партнер.

 День оголошення результатів тендеру збігся з першим справжнім зимовим штормом. Одеса здригалася від ударів хвиль, а вітер намагався вирвати вікна в їхній квартирі.

Роман не дзвонив цілий день. Мія не знаходила собі місця. Вона намагалася співати, але голос зривався на тремтіння. Вона знову і знову перевіряла телефон, згадуючи ту візитку Анни, тіні ревнощів, які вона, здавалося, прогнала. «А що, як він зараз з ними? З професіоналами? З тими, хто не помиляється в цифрах?»

Раптом двері відчинилися. Роман увійшов, весь мокрий до нитки, з розтріпаним волоссям. Він мовчав. Його куртка була наскрізь просякнута солоними бризками моря.

— Ромо?.. — прошепотіла Мія, боячись почути відповідь.

Він повільно підняв голову, і вона побачила на його обличчі широку, майже хлоп'ячу посмішку.

— Ми взяли його, Міє! Проєкт наш. І знаєш, що сказали експерти? Що наш фінансовий план — найбільш грамотний із тих, що вони бачили за останні роки. Він підхопив її на руки та закружляв по кімнаті, не зважаючи на те, що з нього стікала вода на їхній «туманний» колір стін.

— Це твоя перемога, мій маленький економісте. Твоя і моя.

Тієї ночі, коли шторм за вікном нарешті вщух, а море заспокоїлося, вони стояли на балконі, дивлячись на вогні нічного міста.

— Ти казав, що будуєш стіни для мого сміху, — тихо сказала Мія, тулячись до його плеча.

— Так, — відповів він, притискаючи її до себе. — Але тепер я знаю, що дім — це не там, де міцний фундамент, а там, де ми нарешті перестали бути просто «скелею» та «метеликом». Ми стали чимось спільним, чого не зруйнує жоден вітер.

Одеса спала, а в їхньому вікні ще довго горіло світло. Мія та Роман стояли поруч, дивлячись, як над морем повільно згасають останні зірки.

— Знаєш, — тихо сказала Мія, — поки тебе не було ці два місяці, я дуже хвилювалася. Боялася, що розлука змінить нас, що ми станемо чужими.

Роман обійняв її міцніше.

— Я теж цього боявся. Але там, на роботі, я тільки й думав про те, як швидше повернутися додому. Ти — те, заради чого я взагалі все це роблю.

Мія усміхнулася і подивилася йому в очі.

— Тепер ми нарешті разом. І цей виграний проєкт — наш перший спільний крок у справжнє майбутнє. — Так, — відповів Роман.

— Я хочу будувати будинки, де людям буде так само добре, як нам удвох. І дуже хочу, щоб наша власна квартира з часом стала для нас затісною. Мія здивовано підняла брови.

— Затісною? Чому?