Розділ 12. Колір довіри та пил змін

Ремонт у їхній спільній квартирі став для Романа ще одним робочим об’єктом, а для Мії — можливістю нарешті розфарбувати світ на свій смак. Проте виявилося, що «скеля» має дуже чіткі уявлення про те, якими мають бути стіни, а «метелик» бачить світ у відтінках, яких не існує в жодному будівельному каталозі.
— Ромо, це не просто «сірий»! — Мія з розпачем розмахувала перед його обличчям клаптиком шпалер.

— Це колір ранкового туману над Ланжероном! А ти привіз якусь мишачу фарбу!

Роман, весь заляпаний шпаклівкою, лише важко зітхнув, витираючи чоло тильною стороною долоні.

— Міє, цей туман через місяць здасться тобі брудною плямою. Нам потрібна практичність. Бетон — це надійно.

Вони сміялися, сперечалися до хрипоти, а потім мирилися прямо на підлозі серед рулонів паперу та банок із клеєм. Але навіть у цьому хаосі створення спільного дому, тіні минулих страхів іноді прокрадалися в кімнату.

Одного разу, коли Роман затримався на складі, щоб особисто перевірити партію плитки, Мія знайшла в його старій куртці, кинутій на розібране піаніно, невелику візитку. «Анна. Дизайн інтер’єрів». На звороті був написаний номер телефону та коротке: «Чекаю на ваші заміри».

Серце Мії знову зробило той самий болючий перекат, від якого вона, здавалося, вже вилікувалася. Уява миттєво намалювала ідеальну Анну — стриману, професійну, яка точно знає різницю між сірим та «туманним» і ніколи не забуває ключі.

Коли Роман повернувся, він застав Мію в самій середині напівпорожньої вітальні. Вона не фарбувала стіни, як обіцяла. Вона просто сиділа на драбині, тримаючи ту саму візитку.

— Вона теж вважає, що туман на стінах — це погана ідея? — голос Мії був тихим, але в ньому знову забриніла та сама знайома Роману нота сумніву.

Він завмер у дверях, дивлячись на свою «стихію». Роман повільно підійшов і став біля підніжжя драбини, дивлячись на Мію знизу вгору.

— Вона вважає, що я божевільний, Міє. Бо я відмовився від її послуг, коли вона запропонувала зробити «ідеальний сучасний проєкт». Я сказав їй, що мій головний дизайнер зараз готується до іспиту з макроекономіки й кружляє кімнатами з рулеткою в руках. А візитку залишив лише для того, щоб купити в неї ту саму фарбу, яку ти хотіла. Вона професійна, Міє. Але вона не ти.

Він простягнув руки, і Мія, не вагаючись, спустилася прямо в його обійми. Пил від шпаклівки осідав на її волоссі, але зараз це було неважливо.

— Ти знову ревнуєш до стін, метелику? — прошепотів він їй у маківку. — Я ревную до всього світу, який забирає твій час, — зізналася вона, міцніше стискаючи його футболку.

— Світ отримує мої будівлі, — Роман відсторонився і подивився їй в очі, — а ти отримуєш мене. Увесь цей бетон стоїть лише тому, що я знаю: ввечері я повернуся в «туман над Ланжероном» до своєї найбільш несерйозної економістки.

Того вечора вони нарешті дофарбували першу стіну. Вона вийшла не ідеальною, з нерівними мазками та слідами від пальців, але для них це був найкращий колір у світі. Одеса за вікном продовжувала свій нескінченний танець, а в маленькій квартирі, де пахло фарбою та коханням, метелик і скеля нарешті зрозуміли: ремонт у домі зробити легко, а ремонт у душі — це робота, яка триває все життя. І вони були готові працювати над цим разом.