Розділ 10. Мелодія замість пауз

Суботній вечір у центрі Одеси завжди нагадував вулик, що гуде від передчуття свята. Софія, вірна своєму плану «реанімації сестри», тягнула Мію за руку повз яскраві вивіски Дерибасівської.

— Танці — це добре для ніг, але тобі треба прочистити легені, — Софія зупинилася біля масивних дверей караоке-клубу, звідки долинав приглушений біт. — Досить мовчати в телефон, Міє. Співай!

Мія спочатку пручалася. Їй здавалося, що веселитися, поки Роман там, серед бетону та арматури, — це майже зрада. Але варто було їй взяти в руки мікрофон, як щось усередині «клацнуло».

Коли пішов перший мінус — повільна джазова композиція, — Мія заплющила очі. Вона співала не для публіки в залі. Вона співала для того самого одинадцятого вагона, для забинтованої руки на кухні, для того місяця очікування, який тепер стояв між ними. Її голос, спочатку тихий і невпевнений, набрав сили, ставши глибоким і оксамитовим, як вечірнє море.

— Ого... — прошепотіла Софія, відставляючи склянку з соком. Вона знала, що сестра талановита, але зараз Мія буквально випалювала свій сум через ноти.

Караоке стало їхнім новим ритуалом. Щоразу, коли новини від Романа були короткими, а зв’язок — переривчастим, Мія йшла до мікрофона. Вона зрозуміла: танець допомагав їй не застигнути, але саме спів дозволяв їй дихати.

Суботній вечір у центрі Одеси завжди нагадував вулик, що гуде від передчуття свята. Софія, вірна своєму плану «реанімації сестри», тягнула Мію за руку повз яскраві вивіски Дерибасівської.

— Танці — це добре для ніг, але тобі треба прочистити легені, — Софія зупинилася біля масивних дверей караоке-клубу, звідки долинав приглушений біт. — Досить мовчати в телефон, Міє. Співай!

Мія спочатку пручалася. Їй здавалося, що веселитися, поки Роман там, серед бетону та арматури, — це майже зрада. Але варто було їй взяти в руки мікрофон, як щось усередині «клацнуло».

Коли пішов перший мінус — повільна джазова композиція, — Мія заплющила очі. Вона співала не для публіки в залі. Вона співала для того самого одинадцятого вагона, для забинтованої руки на кухні, для того місяця очікування, який тепер стояв між ними. Її голос, спочатку тихий і невпевнений, набрав сили, ставши глибоким і оксамитовим, як вечірнє море.

— Ого... — прошепотіла Софія, відставляючи склянку з соком. Вона знала, що сестра талановита, але зараз Мія буквально випалювала свій сум через ноти.

Караоке стало їхнім новим ритуалом. Щоразу, коли новини від Романа були короткими, а зв’язок — переривчастим, Мія йшла до мікрофона. Вона зрозуміла: танець допомагав їй не застигнути, але саме спів дозволяв їй дихати.

Суботній вечір у центрі Одеси завжди нагадував вулик, що гуде від передчуття свята. Софія, вірна своєму плану «реанімації сестри», тягнула Мію за руку повз яскраві вивіски Дерибасівської.

— Танці — це добре для ніг, але тобі треба прочистити легені, — Софія зупинилася біля масивних дверей караоке-клубу, звідки долинав приглушений біт. — Досить мовчати в телефон, Міє. Співай!

Мія спочатку пручалася. Їй здавалося, що веселитися, поки Роман там, серед бетону та арматури, — це майже зрада. Але варто було їй взяти в руки мікрофон, як щось усередині «клацнуло».

Коли пішов перший мінус — повільна джазова композиція, — Мія заплющила очі. Вона співала не для публіки в залі. Вона співала для того самого одинадцятого вагона, для забинтованої руки на кухні, для того місяця очікування, який тепер стояв між ними. Її голос, спочатку тихий і невпевнений, набрав сили, ставши глибоким і оксамитовим, як вечірнє море.

— Ого... — прошепотіла Софія, відставляючи склянку з соком. Вона знала, що сестра талановита, але зараз Мія буквально випалювала свій сум через ноти.

Караоке стало їхнім новим ритуалом. Щоразу, коли новини від Романа були короткими, а зв’язок — переривчастим, Мія йшла до мікрофона. Вона зрозуміла: танець допомагав їй не застигнути, але саме спів дозволяв їй дихати.

Мія довго вагалася, перш ніж натиснути кнопку запису. Вона наспівала лише кілька рядків — ту саму джазову мелодію, яку вони чули в кафе біля Оперного. Без зайвих слів, просто звук її голосу, що трохи тремтів.

Відповідь прийшла, коли в Одесі було ще зовсім рано. Роман надіслав не довгий текст, а коротку «голосовуху». На фоні було чути гуркіт техніки та чиїсь вигуки іноземною мовою.

— Слухай, Міє... — голос Романа був хрипким, він явно щойно закінчив нічну зміну. — Я тут ледь з ніг не падаю від цієї арматури, а тут твій спів. Наче в Одесу на хвилину повернувся. Знаєш, тут навколо гори, камінь, холодно... а в тебе в голосі — літо. Не припиняй, добре? Мені так легше рахувати дні додому. Навіть бетон швидше застигає під твій джаз. Чекаю на наступну пісню.

Мія прослухала це повідомлення разів десять. Це не було «красиво» за канонами романів, але це було по-справжньому. «Бетон швидше застигає» — для Романа це був найбільший комплімент, який він міг придумати.