Розділ 7. Маяк у сутінках

Листування стало їхнім паралельним життям. Мія підхоплювалася від кожного вібросигналу, наче від легкого розряду струму. Вона могла проігнорувати повідомлення від старости групи чи повідомлення про знижки в «Сільпо», але «Р.» у верхньому рядку екрана змушував її серце робити зайвий оберт.

Але дзвінки та повідомлення не могли замінити його присутності. Вечори в одеській квартирі ставали дедалі душнішими. Мія все частіше завмирала з телефоном, вивчаючи пікселі на його втомленому обличчі під час відеодзвінків, і майже перестала помічати, що коїться за її власним вікном.

Сестра Мії, Софія, яка зазвичай не церемонилася з емоціями, спостерігала за цією «цифровою залежністю» тиждень. А на восьмий день просто вирвала телефон з рук сестри прямо посеред її чергової спроби написати «Як ти там?».

— Все, Міє, фініш. Ти зараз схожа не на метелика, а на моль, яка б’ється об підсвітку екрана, — Софія рішуче кинула телефон на диван. — Твій Рома там будує хмарочоси, а ти тут будуєш собі склеп із очікувань.

— Міє, зав’язуй. Ти скоро в екран вростеш, як мушля в хвилеріз, — Софія спритно перехопила телефон, коли той вчергове дзижчав на ковдрі. — Дивись на себе: очі червоні, плечі в купі, а в голові тільки «передзвонить — не передзвонить».

Вони сиділи в типовій квартирі на Поскоті, де за вікном шумів проспект, а з кухні пахло маминими котлетами.

— Соф, поверни! Він обіцяв маякнути, як закінчать зміну, — Мія відчайдушно потягнулася за гаджетом, але сестра лише підняла руку вище, ледь не впираючись у стелю.

— Маякнути? Та він там бетон місить, йому не до твоїх «як справи», а ти тут киснеш. Збирайся. Вдягай ту сукню, від якої в абітурієнтів калькулятори з рук падали. Ми їдемо на танці.

— Куди? У центр? Соф, це ж годину пхатися в забитій маршрутці... — Мія спробувала знайти відмовку, але Софія вже кинула їй на коліна улюблені босоніжки.

— Яка маршрутка? Я домовилася з Сашком, він нас підкине. Годі будувати з себе Пенелопу біля вікна. Чекати — не означає засушити себе, як тараньку до пива.

Коли вони нарешті дісталися Приморського, місто вже дихало азартом. З боку порту тягнуло сіллю, а вуличні музиканти вжарили такий ритм, що навіть втомлені ноги після робочого дня самі просилися в танець.

Спершу Мія почувалася задерев’янілою від очікування та вічного «онлайну». Але морське повітря зробило своє. Вона згадала, що її легкість — це те, що Роман боявся втратити найбільше. Вона зробила перший оберт. Потім ще один, швидше, дозволяючи вітру з порту роздмухувати поділ сукні. Софія свиснула, підбадьорюючи сестру. Мія витанцьовувала весь той сум, що зібрався в тиші їхньої квартири, і весь той довгий одинадцятий вагон.

Того вечора вона надіслала Роману лише одне коротке відео: спалах її сукні в нічному світлі ліхтарів біля Дюка і підпис: «Тут такий драйв, що навіть бруківка горить. Будую наш настрій. Чекаю».