Розділ 6. Ритм очікування

Ранок зустрів Мію сірим одеським туманом, який зазвичай приходить з моря і огортає місто вологою ковдрою. Очі припухли від нічних сліз, а в голові все ще відлунював стукіт коліс. Вона механічно збиралася до університету, вдягнувши першу-ліпшу сукню — сьогодні їй не хотілося кружляти.

Адель чекала її в передпокої. Вона не ставила запитань, лише мовчки простягнула Мії горнятко міцної кави. — Треба йти, Міє. Макроекономіка сама себе не вивчить, — тихо сказала вона, намагаючись додати в голос хоч краплю звичного спокою.

В університеті все здавалося несправжнім. Лекції пролітали повз вуха, а цифри на дошці складалися не в графіки, а в номер того самого одинадцятого вагона. Мія раз у раз перевіряла телефон, хоча знала, що в поїзді зв’язок з’являється лише на великих станціях.

На великій перерві, коли вони сиділи на широкому підвіконні в коридорі, телефон нарешті вібрував. Мія ледь не впустила його, поспішаючи відкрити повідомлення.

«Проїхали кордон. Пейзажі вже інші, а я все ніяк не випущу з голови вчорашній вечір на кухні.                                               Бережи себе. Я вже рахую дні. Р.»

Мія відчула, як всередині ніби розв’язався тугий вузол. Вона вперше за цей ранок глибоко вдихнула. Сльози знову підступили, але цього разу це були сльози полегшення.

— Він написав? — Адель ледь помітно посміхнулася, помітивши, як у подруги знову з’явилися іскорки в погляді.

— Так, — Мія притиснула телефон до грудей. — Він написав.

Того вечора Мія не пішла одразу додому. Вона попросила Адель залишити її саму і поїхала до моря, в Лузанівку. Тут берег був ширшим, а шум прибою — вільнішим. Було майже порожньо. Мія скинула взуття, відчуваючи холодний пісок між пальцями, який за день ще не встиг повністю віддати сонячне тепло. Хвилі ліниво набігали на берег, шепочучи щось своє, вічне.

Мія заплющила очі й повільно обернулася навколо себе, дозволяючи вітру підхопити поділ її сукні. Потім ще раз, швидше, ніби намагаючись закрутити у цьому русі всі свої тривоги. Це не був той безтурботний танець абітурієнтки — це був танець обіцянки. Вона знала, що десь там, за сотні кілометрів, Роман теж дивиться на небо. І неважливо, скільки кордонів зараз між ними, вона відчувала його присутність у кожному подиху морського вітру, ніби він стояв зовсім поруч і просто мовчки спостерігав за кожним її рухом.

Минуло три тижні. Одеська спека поступово почала вщухати, поступаючись місцем лагідному вересневому теплу. Для Мії ці дні перетворилися на дивну суміш із графіків макроекономіки та коротких відеодзвінків вечорами.

Роман телефонував, коли на його будівництві сонце вже сідало за горизонт іншої країни. Він виглядав втомленим, із новими мозолями на руках, але коли бачив Мію на екрані, його суворе обличчя миттєво м’якшало. Вони говорили про все: про те, як Мія з Адель намагаються зрозуміти складні банківські системи, і про те, як Роман мріє знову відчути запах одеського моря.