Розділ 5. Стукіт коліс і обіцянка

Одеський вокзал зустрічав ранок звичним гармидером: криками чайок, запахом дешевої кави та димом локомотивів. Але для Мії цей простір став місцем, де її світ, що тільки-но почав будуватися, раптом похитнувся.

Голос диктора з гучномовців розносився над перонами, оголошуючи посадку. Мія бігла вздовж вагонів, її дихання збивалося, а поділ пудрової сукні плутався в ногах. Вона впізнала його відразу — Роман стояв біля входу в одинадцятий вагон. На фоні залізного велетня він здавався ще міцнішим, ще надійнішим, але в його очах сьогодні не було спокою.

Побачивши її, він кинув сумку на підніжку і зробив крок назустріч. Весь гамір вокзалу — вигуки провідників, штовханина пасажирів та свист пари — раптом зник.

— Я думав, не встигнеш, — тихо промовив він, обережно беручи її обличчя у свої великі долоні. Його рука все ще була перебинтована — вчорашня рана виявилася глибшою, ніж він хотів зізнатися, але зараз це здавалося дрібницею.

— Ти ж обіцяв... — Мія намагалася посміхнутись, хоча на очах забриніли сльози. — Обіцяв бути без бинтів і побачити мій пірует. А тепер ти їдеш на цілий місяць.

— Це відрядження — великий шанс, Міє. Будівництво в іншій країні, нові масштаби, контракт, який дасть нам можливість... — він на мить замовк і притулився своїм лобом до її лоба.

— Ти ж обіцяв бути без бинтів, — прошепотіла вона, торкаючись кінчиками пальців білої тканини на його руці.

— Я збрехав, — так само тихо відповів Роман, і в його голосі почулася ледь помітна гіркота. — Хотів, щоб цей вечір був ідеальним, без натяку на слабкість. Але лікарі кажуть, що скелям теж іноді потрібна фіксація.

Він важко зітхнув, вдихаючи запах її волосся — суміш морського вітру та солодких парфумів.

— Послухай, Міє. Цей місяць пролетить швидко. Я буду будувати там стіни, але кожна з них триматиметься на думці про те, що в Одесі на мене чекаєш ти.

Потяг видав різкий гудок, і перон здригнувся. Роман відсторонився, швидко дістав із кишені маленьку металеву коробочку й вклав її в долоню дівчини.

— Це ключ від моєї майстерні. Адель знає адресу. Там мої креслення, мої інструменти... і моє серце. Наглядай за ними, поки мене не буде. Це мій тобі «фундамент» до мого повернення.

Провідниця вже нетерпляче постукувала по вагону. Роман востаннє міцно пригорнув Мію до себе, підхопив сумку і заскочив на підніжку.

— Не встигнеш оком змигнути — і я знову буду тримати тебе за лікті! Не давай Одесі занудьгувати без нас!

Мія бігла за вагоном, поки вистачало сил, стискаючи ключ у руці. — Я чекатиму, Ромо! Чекатиму на свою скелю!

Він махав їй перебинтованою рукою, аж поки одинадцятий вагон не розчинився в ранковому тумані, залишивши Мію наодинці з галасливим вокзалом і ключем, який став її найціннішим скарбом.

Повернувшись додому, Мія не могла знайти собі місця. Вона ходила з кутка в куток, торкалася речей, але все здавалося чужим і неважливим. Сльози скочувалися з очей самі по собі, гарячими доріжками залишаючи слід на щоках. Вона не ридала вголос, лише зрідка здригалася від беззвучного плачу, який стискав горло.

Серце щемливо нило. Це не був гострий біль, скоріше туга, що розливалася всередині, наче важкий туман. Мія підійшла до вікна, дивлячись на вечірні вогні Одеси, які раніше так її захоплювали, а зараз здавалися просто холодними цятками в темряві.

Адель сиділа на кухні, тихо заваривши чай. Вона все розуміла без слів. Коли Мія нарешті зайшла до неї, подруга спробувала заговорити, відволікти її розповідями про навчання чи спільні плани, але Мія лише хитала головою.

— Адель, не зараз... Будь ласка, — прошепотіла вона, відводячи погляд.

Навіть розмови з подругою не радували. Мія відчувала себе так, ніби її вимкнули. Весь той танець, вся та енергія, якою вона зазвичай наповнювала простір, зникли разом із поїздом, що забрав Романа в невідомість.

Вона лягла в ліжко, не роздягаючись, і притиснула до себе телефон. Кожна хвилина здавалася годиною. Вона переглядала їхні нечисленні повідомлення, згадувала тепло його долонь на своїй руці й той момент на кухні, коли світ звузився до одного погляду.

«Де він зараз? Яку станцію проїжджає?» — ці думки не давали заснути. Мія заплющила очі, намагаючись уявити стукіт коліс, який тепер віддаляв його від неї все далі й далі. Вона знала, що завтра знову доведеться йти в університет, посміхатися і вдавати, що все добре, але сьогодні вона дозволила собі просто бути цією маленькою дівчинкою, чиє серце поїхало в одинадцятому вагоні.