Розділ 4. Післясмак акацій та бинтів

Вони довго сиділи на тій затишній кухні, забувши про час. Поки за дверима вщухав шум голосів друзів, Мія та Роман відкривали одне одному свої світи. Вона розповідала, як музика змушує її серце битися швидше, а він — як під його руками зі звичайних креслень виростають будинки, що мають власну душу.

Вже стало дуже пізно, і хоча розлучатися не хотілося, Мія вирішила поїхати додому. Рома замовив таксі, провів її до машини, ще раз подякувавши поглядом, від якого в неї перехопило подих.

Дорога додому в таксі здавалася Мії польотом у невагомості. Вона притискала долоні до щік, які все ще палахкотіли. У салоні авто пахло дешевим ароматизатором, але вона відчувала лише той самий аромат — кави, вітру та антисептика, який тепер назавжди асоціювався у неї з Романом.

Коли вона зайшла до своєї кімнати, Адель уже чекала на неї, затишно вмостившись у кріслі з книжкою. Побачивши обличчя подруги, Адель повільно закрила підручник.

— Судячи з твоїх очей, — м’яко почала вона, — ти не просто перев’язала йому руку. Ти перев’язала щось у собі.

Мія безсило опустилася на ліжко, дивлячись у стелю. — Адель, це було так дивно. Там була купа людей, шум, якісь будівельні жарти... А потім ми залишилися на кухні, і все зникло. Ти була права. Він... він наче скеля. Але така тепла скеля, об яку хочеться не розбитися, а просто притулитися і відпочити.

— Він написав мені, що ти врятувала його вечір, — Адель підійшла до подруги і сіла поруч. — Ромчик... він рідко буває таким відвертим. Сказав, що в тебе «руки ельфа і серце лева».

Мія засміялася, відчуваючи приємну втому. — Серце лева? Скоріше, серце переляканого метелика, який випадково залетів на вогонь. Але знаєш, що найдивніше? Мені зовсім не хочеться відлітати.

Наступний ранок в університеті почався з несподіванки. Коли дівчата підійшли до розкладу, Мія побачила на підвіконні біля входу невеликий пакунок. На ньому не було імені, лише короткий малюнок олівцем: маленька фігурка танцюючої дівчини біля високої вежі.

Всередині виявився старовинний путівник Одесою 1920-х років і записка, написана розмашистим, впевненим почерком:

«Моя рука вже майже не болить, але серце вимагає продовження. Сьогодні о сьомій. Я буду без друзів, без бинтів (сподіваюся) і з великим бажанням побачити твій пірует. Твоя скеля».

Мія притиснула записку до грудей, і в ту мить навіть суворі викладачі економіки, що проходили повз, здалися їй персонажами з якоїсь доброї казки.

Мія з нетерпінням чекала вечора. Старий путівник у її сумці ніби грів її весь день. Вона гортала його на перервах, розглядаючи чорно-білі фотографії оперного театру та затишних двориків.

Мія гортала його на перервах, розглядаючи чорно-білі фотографії Оперного театру та затишних двориків. Вона ще не знала, що цей вечір стане для них найщасливішим і водночас найважчим, а старий путівник прокладе маршрут до їхньої першої справжньої розлуки.

Побачення пройшло як у тумані: Роман справді прийшов без галасливої компанії друзів. Вони годинами блукали двориками Молдаванки, він розповідав про архітектуру кожного каменю, а вона — танцювала свій пірует прямо на порожній сцені літнього театру. Але перед самим прощанням його телефон знову ожив. Лише один короткий дзвінок — і обличчя «скелі» знову стало суворим. «Термінове відрядження. Об’єкт у Польщі. Виїзд завтра вранці».