Розділ 3. Тривожний дзвінок та перший крок

Сьома вечора наближалася, і повітря біля університету, здавалося, було просякнуте передчуттям. Мія, у своїй ніжній сукні кольору пудри, раз у раз поправляла локони, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Адель стояла поруч, спокійна і тиха, як завжди.

Раптом тишу розірвав різкий дзвінок мобільного. Адель подивилася на екран і швидко відповіла: — Так, Ромо? Ти вже підходиш?

Мія затамувала подих, але вираз обличчя подруги миттєво змінився. Спокій змінився на тривогу, а потім на справжній переляк. — Що? Як це сталося? Наскільки глибока рана? — голос Адель затремтів. — Ти зараз вдома? Тобі потрібна допомога?

Мія відчула, як холодна хвиля прокотилася по спині. Вона не знала цього чоловіка, бачила його лише кілька хвилин учора, але серце раптом стиснулося від незрозумілого болю. Коли Адель поклала слухавку, Мія майже вихопила її руку: — Що сталося? Де він?

— Він поранив руку на будівництві... Відкрита рана, — тиха Адель виглядала розгубленою. — Каже, що не може прийти, ледве перев'язав сам...

Мія не стала чекати. Вона не думала про те, що за кілька хвилин почнеться важлива пара, на якій вона мала бути. Вона не думала про те, що це побачення могло бути просто легким фліртом. — Дай мені його номер. Швидше! — рішуче промовила вона.

Отримавши заповітні цифри, Мія відійшла вбік і набрала номер. — Ромо? Це Мія. Я все знаю. Будь ласка... я хочу приїхати. Тобі потрібна допомога, і я не зможу спокійно сидіти на лекції, знаючи, що ти там один.

На іншому кінці запала тиша, а потім пролунав його низький, трохи втомлений голос. Він продиктував адресу і тихо додав: «Приїжджай... якщо не злякаєшся мого вигляду. Сьогодні я не дуже схожий на героя твого побачення».

Мія міцніше стиснула телефон. Вона почула в його голосі не лише біль від рани, а й справжнє розчарування через те, що вечір пішов не за планом. Це додало їй рішучості.

— Я їду, Ромо. Чекай.

Мія залишила Адель біля входу в корпус і, не озираючись, заскочила в перше-ліпше таксі. Вона їхала через усю Одесу, затамувавши подих. Коли вона нарешті підійшла до його дверей, серце калатало так, ніби вона збиралася вистрибнути з літака без парашута.

Вона натиснула на дзвоник. Двері відчинилися, і Мія завмерла. Вона очікувала побачити самотнього пораненого героя, але замість цього потрапила у вир голосів. У квартирі було щонайменше десять чоловік — його друзі, колеги, якісь гучні розмови, сміх і запах кави.

Мія відступила на крок, відчуваючи, як щоки починають палахкотіти від збентеження. «Це помилка. Навіщо я приїхала? Я ж його зовсім не знаю...» — промайнуло в голові.

Але тут з глибини кімнати вийшов він. Його рука була грубо перемотана білим бинтом, крізь який проступала пляма крові, але погляд чорних очей залишився таким же прямим і магнетичним. Він розсунув друзів і підійшов до неї.

В цей момент увесь гамір зник. Мія зрозуміла: неважливо, скільки людей навколо. Її серце, яке ніколи не помилялося, чітко простукало: «Це він. Це саме та людина, яка тобі потрібна».

Мія стояла на порозі, розгублена й трохи приголомшена кількістю незнайомих облич у квартирі. Але коли Роман підійшов ближче, весь гамір наче відійшов на задній план, ставши глухим фоном. Його чорні очі дивилися на неї так, ніби в цій кімнаті, заповненій людьми, він бачив лише її одну.

— Ти прийшла... — тихо промовив він. У цьому короткому реченні було стільки щирого подиву й тепла, що Мія миттєво забула про своє збентеження.

Вона ледь помітно кивнула. Роман обережно торкнувся її плеча, спрямовуючи в бік кухні, і цей жест був настільки захисним і ніжним, що хвилювання Мії почало танути.

— Ходімо, там спокійніше, — сказав він, зачиняючи за ними двері кухні.

Тут панував напівморок, розбавлений лише світлом ліхтаря з вулиці та слабким запахом кави. Мія рішуче підсунула стілець, змусивши Романа сісти, а сама взяла його поранену руку. Коли вона обережно розмотувала грубий, просочений кров’ю бинт, її пальці ледь тремтіли.

— Ти кажеш, що це дрібниця? — вона підняла на нього погляд, у якому тривога змішалася з докором. — Ромо, це глибока рана. Тобі боляче, я ж бачу. Чому ти не поїхав у лікарню?

Він ледь усміхнувся, спостерігаючи за тим, як зосереджено вона промиває рану. — Бо знав, що ти зателефонуєш. Хотів почути твій голос. А коли ти сказала, що приїдеш... знаєш, біль просто став неважливим.

Мія відчула, як щоки спалахнули рум'янцем. Вона мовчки накладала чисту пов'язку, намагаючись не дивитися йому в очі, але Роман не відводив погляду.

— Знаєш, — прошепотів він, коли вона закінчила і закріпила край бинта, — я вчора весь вечір думав про те, як ти танцювала біля університету. Ти наче світло, яке раптом увімкнули в темній кімнаті. Все стає зрозумілим і правильним, коли ти поруч.

Мія нарешті підняла голову. Їхні обличчя були зовсім близько. — А я думала про те, що з тобою... спокійно. Навіть зараз, коли навколо хаос і купа людей, мені здається, що я нарешті вдома. Ти даєш мені те відчуття опори, якого я завжди шукала у своїх мріях.

Роман накрив її долоню своєю здоровою рукою. Шум з вітальні остаточно зник для них обох. За вікном засинала Одеса, а в маленькій кухні починалася історія, яка була важливішою за всі іспити, креслення та плани на майбутнє.