Розділ 2. Ритм і камінь

Сонце вже почало сідати, розливаючи розплавлене золото по бруківці біля Економічного. Мія, яка ще секунду тому сміялася, на ходу крутнувшись навколо своєї осі, не встигла вчасно зупинити свій інерційний танець. Світ навколо закрутився кольоровими плямами, і вона, зойкнувши, ледь не врізалася в широкі груди незнайомця.

Він зреагував миттєво. Його великі, засмаглі на сонці долоні обережно, але впевнено перехопили її за лікті, зупиняючи цей нестримний пірует. Мія завмерла, відчуваючи крізь тонку тканину своєї сукні жар його шкіри. Від нього пахло чимось незвичним для її «університетського» світу — пилом далеких доріг, свіжим бетоном та міцною кавою.

Вона повільно підняла голову. Чорні, як нічне море в шторм, очі дивилися на неї з сумішшю подиву та прихованого захоплення. На його білій футболці виднілися сірі сліди від цементу, а на щоці — невелика плямка від вапна, яка чомусь здалася Мії неймовірно зворушливою. Він виглядав чужим на фоні випещених студентів-економістів, але водночас — найбільш «справжнім» із усіх, кого вона зустрічала.

— Куди ж ти так поспішаєш, метелику? — голос Романа прозвучав низько, з легкою хрипотою, від якої в Мії по спині пробігли іскри. — Я тут стою, намагаюся втримувати рівновагу від такої краси, а ти ледь не збила мене з ніг. На будівництві й те безпечніше, ніж біля вашого університету.

Мія відчула, як щоки спалахнули рум'янцем. Вона мала б обуритися такій фамільярності, але чомусь лише кліпала довгими віями, не в змозі відвести погляд. — Я... я просто закрутилася, — нарешті витиснула вона, відчуваючи, як серце вибиває ритм, зовсім не схожий на нудні лекції з макроекономіки. — А ви що, часто стоїте тут і чекаєте, поки на вас хтось впаде?

Роман ледь помітно всміхнувся кутиком рота, і ця посмішка зробила його суворе обличчя дивовижно теплим. — Тільки якщо цей «хтось» має таку яскраву сукню і такий швидкий темп, — він повільно відпустив її лікті, але дистанцію не збільшив. — Я Роман. І, здається, я щойно зрозумів, чому архітектори кажуть, що фундамент — це не головне. Головне — це те, що змушує тебе забути, як дихати.

— О, Ромо! — Адель нарешті наздогнала подругу і весело ляснула хлопця по плечу. — Ти вже тут? Міє, познайомся, це мій двоюрідний брат. Наш сімейний архітектор людських доль і за сумісництвом — головний будівельник міста. А це Мія — моя найкраща подруга і головна стихія нашого курсу.

Роман не відводив погляду від Мії. — Приємно познайомитися з «головною стихією», — промовив він.

Він дістав із кишені зв'язку ключів і передав їх Аделі, коротко пригорнувши сестру. Але вже за мить він знову повернувся до Мії. Роман дивився на неї так, ніби вона була найважливішим кресленням у його житті — тим самим, яке він обов’язково має втілити в камінь. — Завтра о сьомій, — сказав він впевнено, на мить затримавши свою велику долоню на її тонкій руці. — Я заїду за тобою до університету. Покажеш мені, як правильно танцювати під одеським небом?

Мія лише мовчки кивнула, заворожена його прямолінійністю. Роман коротко посміхнувся, закинув наплічник на одне плече і впевненим кроком попрямував у бік Пушкінської.

Вечірня Одеса дихала прохолодою акацій, коли дівчата нарешті зачинили за собою двері квартири. Адель звичним рухом кинула ключі на тумбочку, а Мія, не в змозі вгамувати метеликів у животі, крутнулася по кімнаті й упала на ліжко.

— Ну, розповідай! — Мія підхопилася на лікті, її очі горіли цікавістю. — Хто цей загадковий будівельник, який збиває з ніг одним поглядом? Чому ти раніше про нього мовчала?

Адель підійшла до вікна. — Ромчик… він особливий. Знаєш, він з тих чоловіків, які спочатку закладають фундамент, а потім говорять. Він з дитинства малював не машинки, а складні креслення. Каже, що хоче залишити після себе щось, що стоятиме століттями.

— Він виглядає дуже… надійним, — прошепотіла Мія, згадуючи тепло його рук. — Але такий суворий! Ці чорні очі… здавалося, він бачить мене наскрізь.

— Суворий? Можливо, — Адель сіла поруч. — Але ти бачила, як він на тебе дивився? Рома зазвичай живе в полоні розрахунків і термінів. А тут — ти. Твій танець. Мені здається, ти для нього як ковток свіжого повітря на курному об'єкті. До речі, він ніколи не запрошує дівчат отак — одразу.

Мія різко підскочила до шафи. — Адель! О сьомій! Це ж завтра! Що мені вдягнути? Я маю бути легкою, але не легковажною. Економісткою, яка вміє кружляти! Може, ту жовту? Чи блакитну, як море?

Адель тихо засміялася: — Міє, зупинись. Вдягни ту, в якій тобі захочеться літати. Рома цінує справжність. І не хвилюйся, він хоч і будівельник, але в душі — щирий одесит. Він знає такі місця в нашому місті, про які не пишуть у жодному путівнику.

Мія притиснула до себе ніжну шовкову сукню. — Сподіваюся, моїх знань про макроекономіку вистачить, щоб він не засумував, — пожартувала вона, хоча серце вже вибивало зовсім інший ритм.

— Повір мені, — Адель підморгнула подрузі, — завтра ввечері ви будете говорити про значно цікавіші цифри. Наприклад, про кількість зірок над морем.

Мія нарешті заспокоїлася, вмостившись на підвіконні. Вона дивилася, як над Одесою затихає день, а в небі з'являються перші вогні. Ця ніч була сповнена тиші, але всередині дівчини все співало. Вона засинала з думкою про чорні очі, які дивилися на неї не як на чергову цифру в статистиці міста, а як на справжнє диво. Тоді вона ще не знала, що іноді фундамент, який будується з такою ретельністю, може дати тріщину в найбільш неочікуваний момент.