Кохання з минулого (життя)

Повернення

Я досі не можу оговтатись від того дня. Тричі на тиждень я працюю з психологом, двічі на тиждень працюю, щоб заробити власні кошти та полетіти в Грецю до неї.

Пройшло два місяці, а надію на її повернення ніхто не дає. Сьогодні прилетіла мама Мілани, щоб вирішити певні питання по роботі.

Ми зідзвонювалися з нею щодня, але ще ні разу не бачились з того дня.

Це дуже хвилююча зустріч, я толком не знаю чи зможу дивитися їй в очі, адже ідея самої поїздки була моєю і я собі це напевно ніколи не пробачу.

Ми зустрілись під їх будинком, Людмила виглядала жахливо вимотаною та втомленою, але її очі блистіли мов світлячки, так само, як у Мілашки.

Вона обняла мене ніжно, але водночас із сильною хваткою. Ми довго розмовляли ні про що, якось  мов навмисне оминали тему Мілани.

Ми обоє були перед нею винні, або лише робили із себе винних, щоб виправдати сумну долю, такої прекрасної людини.

 

Події в голові Дарка перемішалися і нагадували різдвяний вінегрет.

Інгредієнти перемішувалися і здається вже неможливо було скласти їх знову докупи.

Літо Дарк провів у лікарні, разом з Міланою. 

В липні матері вдалося перевести її в Україну, де апарати підтримували її тендітне життя. 

Лікарі не давали, жодної надії на одужання, але все ж надія, хоч і зовсім крихітна жила в серцях кожної людини, яка хоча б мить була знайома з дівчиною. 

Мати віддала Даркові щоденник доньки і це стало його віддушиною і радістю, що знову переносила його знов у ті часи, коли все було можливо.

Дарк закрився в собі і став відлюдькуватим і дуже тихим. Щодня він приходив в лікарню, де йому не раз зізнавалися, що дівчина скоріше за все вже ніколи не повернеться у цей світ. Його підтримували, жаліли, кричали, але він все ж залишався вірним. Чи то через почуття провини чи то з великого кохання, якому доля не дозволила розквітнути. 

Мати Міли продовжувала працювати на швидкій, рятуючи життя в надії, що колись, хтось врятує життя її доньки. 

У вільний від роботи час, вона була нянькою для Дари і стала майже членом родини. Постійна зайнятість не давала їй зійти з розуму. 

За літо Анюта пройшла курс реабілітації і вже з вересня могла повертатися в школу.

Щоб хоч трохи вберегтись від пліток родина Мілани та Дарка, вирішили тримати це в секреті. Ніхто з школи не знав, що Мілана більше не повернеться туди і де вона зараз знаходиться. І це було правильне рішення.

На перше вересня всі мали правильні заготовані відповіді для друзів та однокласників.

 

Я бачив Мілину маму, яка йшла по школі розгублена, мов цуцик який загубився в натовпі.

Вона прямувала до директора, щоб забрати доньчині документи зі школи.

По дорозі вона зустріла багато Мілиних однокласниць, які розпитували про дівчину. Вона розповіла їм раніше заготовлену історію, як її донечка вирішила пов’язати своє життя з океаном, досліджуючи його.

Всі захоплено слухали її розповідь про підводний світ та навчання у престижному університеті закордоном. Людмила не менш захоплено розповідала про підводних мешканців та коралові рифи та різнобарвних риб. І лише пару слів про саму Мілану. Коли сльози підкотились до очей, я хутеньку підбіг до неї.

- Доброго дня всім, - сказав я, перше що прийшло в голову, - я тут краєм вуха почув про підводний світ, ходімо і мені розповісте.

- Я теж хочу послухати, - озвалась Анюта.

- Я тобі все розповім. Дивись всі ваші вже збираються до класу.

Дівчина щось муркнула собі під ніс і побігла за натовпом.

- Дякую Дарк – сказала мати Міли, - я ледь не розплакалась там, на весь коридор, це справді важко.

- Ви тримались молодчиною, - сказав я, та обійняв її.

Алексу ми теж вирішили нічого не розповідати, він мов лійка, пролив би все довірене йому, та й вони тепер з Анютою разом, хтозна чим би це все закінчилося.

Відколи кохана на батьківщині, мені стало значно спокійніше, адже я можу в будь яку мить прийти до неї.

Нас не розділяють тисячі кілометрів, хоча насправді нас розділяє значно більше.

Мій психолог доклала неабияких зусиль, щоб я зміг собі пробачити і продовжувати жити. Ми мусили жити з брехнею, тому вирішили, що я продовжу навчання в школі без Мілани. Тобто старатимусь не думати  і не розмовляти з іншими про неї. А от з 18.00 вечора до ранку вона вся моя. Ця думка здавалася мені дивною і навіть трохи хибною, проте, як потім виявилося, це цілком хороша ідея. Я мав час жити і радіти життю і не почуватися винним, за те, що вона зараз там лежить і бореться за життя, а я тут живу і насолоджуюсь земними благами, от наприклад морозивом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше