З елементам відчаю

Ми з Дарком слухали її зізнання і ніяк не могли повірити, що це все справді відбувається з моєю подругою. Така благополучна сім’я, і мама і тато, не те що в мене, завжди дружні та привітні. Та й Анюта не з тих бунтарок, що втікати з дому.

Дарк задавав купу запитань, чи є в них дача чи близькі родичі куди б дівчина могла податися.

Вона мала купу техніки, яку їй треба десь здати аби отримати гроші, тому ми відправили Антоніну по ломбардах міста, щоб впізнала свою техніку та отримала хоч якусь інформацію про доньку.

Дарк сказав не звертати увагу на її повідомлення, адже на кону її життя, а вона не з вуличних дітей і явно довго там не протягне. Тому по дорозі до поліцейського відділку, зайти ще в парочку ломбардів та придивитися до техніки  

Я провела інструктаж Анютиній мамі, як варто себе поводити, коли донька прийде додому.

Хто зна, що їй зараз доводиться переживати і додаткова порція моралі, явно буде зайвою.

Батько Ані зараз перебував на заробітках закордоном, тому підтримати Антоніну не було кому. В проміжках між сльозами та відчаєм, жінка бідкалась, що Анюта занапастить своє життя і не попаде на навчання.

По дорозі додому, ми з Дарком обговорювали план дій та пошуку дівчини.

Пару днів не було ніякого руху. На третій день, поліція прогулювалась по школі, опитуючи дітей та вчителів. Жодної толкової інформації. Ми всі добряче переймалися за Анюту, її фотографія висіла на кожному дереві і всі учні нашої школи були добровольцями в розклеювання та поширення інформації.

Батько Анюти повернувся на третій день і ніяк не міг прийти до тями, як таке могло статися з його маленькою дівчинкою.

Всі гроші що він заробив, вирішив пожертвувати на винагороду за інформацію про його доньку.

Всі ці дні тримали нас всіх в напрузі і невідомості.

На уроках, всі розмовляли про Анюту та її випадок, вчителі та учні не могли зосередитися на навчання.

Дивним було те, що Марта з Алісою не обговорювали цю тему.

Перед фізкультурою в роздягальні, я слізно просила дівчат розповісти мені аби щось, що вони знають.

Але Марта відмахувалась буцімто вони нічого не знаю і лізти у бідь які кримінальні справи, просто ненамірені.

- Кримінальні? - перепитала я, - зникла дитина, це могла бути одна з вас.

-З нами би такого не сталося, - казала Марта, з якоюсь дивною ухмилкою.

- Будь ласочка, вона не лише моя подруга, вона ще й донька, уявіть собі, які її батькам.

- Наші батьки, викупили би нас із полону, а не продавали за хорошу репутацію.

- Згідна, всі роблять помилки, думаю її мама більше не вчинить таку.

- Не вчинить, - обурилась Марта, - вчора вона звонила до мене, щоб я не тріпала язиком лишній раз, бо потягне нас за собою.

- Не може бути! – закричала я.

Тоді Марта витягла телефона і показала вхідний дзвінок від Антоніни. Аліса весь час дивилася в підлогу і лише сумно похитала головою, в знак підтримки подруги.

- Відьма Андріївна! – обурилась я.

- Що? – перепитала Марта.

- Та так, думки в голос.

Я розуміла, що дівчата щось знаюсь, але нічого не скажуть під натиском мами Ані. Я ділилась інформацією з Дарком та ми нічого путнього не могли придумати.

Наступного дня, коли поліція звернула всі роботи і про Анюту перестали говорити, коридором йшла Аліса і спитала, що відбувається, я не витримала і сказала:

- Як що? Вони думають що дівчину викрали, але так як вже багато часу пройшло, то вважають її мертвою.

- Що??? – злякалась Аліса.

- В них нема жодних зачіпок, тому їм більше нема, що тут робити

Аліса зблідла і пішла коридором далі. Я знала, що їй потрібен поштовх, щоб наважитись говорити. І я виявилась права.

Після уроків Аліса на ходу дала мені згматаний папірець і пройшла мов стріла повз мене.

Я відразу зрозуміла конспірацію дівчини, тому і виду не подала, лише дочекавшись, що Аліса з Мартою вийшли з школи, розгорнула папірець і … І не зрозуміла, що потрібно з ним робити. На папірці було написано «Агонь".

Що таке «Агонь», не мала гадки ні я, ні Дарк. Не думаю, що Аліса настільки неграмотна, щоб слово «Вогонь» написати так. Вона добре володіє українською та російською мовами. Написала б «Огонь» російською.  

З Дарком ми сиділи в бібліотеці і розгадували ребус Алісиного слова, номер вона відразу змінила, а в соцмережі не відповідала.

Ми підбирали номери буквам та складали в неіснуючі номери телефону. Раптом в бібліотеку забіг Алекс з якимось листком від завуча, щоб передати тьоті Клаві.

- О, і ви тут – глянувши на нас сказав хлопець.

- Ага – кивнув Дарк.

- Удосконалюєте знання? – з посмішкою сказав Алекс.

- Розгадуємо ребус.

Алекс підійшов ближче, щоб подати руку Дарку та похлопати мене по плечі.  Він глянув на листочок з надписом і голосно засміявся на все приміщення.

- Народ, я звичайно не відмінник, але це слово не так пишеться.

- Капітан Очевидність – та бачимо ми, сказав Дарк.

- Очевидність бачить, що ви від мене щось приховуєте – сказав Алекс.

-  Таємничу таємничість – саркастично сказала я.

Хлопець лише засміявся і вже хотів іти, як зупинився і сказав:

 - "Агонь, Агонь – розгрузи вагонь."

- Я це десь уже чув – скрикнув Дарк.

- Склероз ти ходячий, це ж Макс Агонь все так жартує.

- Хто? Я такого не знаю – відповів Дарк.

- Звичайно не знаєш, ти ж у нас правильний, в поганих компаніях не гуляєш – відказав Алекс.

- А чому Агонь, прізвище таке? – запитала я, - ми шукали в соц мережах – нема.

- Шукала вона, Якщо розповісте, що у вас за таємнички, можливо зможу допомогти. А Агонь, тому що в нього татуювання у вигляді вогню на руці, але в силу своєї не обізнаності і 7 класів навчання в школі, він великими буквами на стіні їхньої «хати» написав слово Агонь. Так кличка і прижилась.