Не дотримана обіцянка

Про що я думала коли йшла вночі до Аніної мами? Напевно ні про що. Мене ніс на своїх крилах адреналін. Я хотіла встигнути. Чи оцінювала я ризики? Певно що ні.

Підійшовши впритул до будинку Ані, я уперлась в до болі знайомий під’їзд. Раптом перед очима промайнули всі наші зустрічі тут. Будинок не із самих високих, лише 9 поверхів. Анюта живе на 7, - моя зіронька, так високо як на небі, - згадалось мені, як я говорила.

Я почала підніматися сходами і вже так не поспішала. Кожен поверх приховував свою таємницю спогадів. Я ніби знову проживала кожен з них. На 7-му поверсі, я зупинилася та подивилася на двері ліфта, на якому писало Мілка + Анька=друзі назавжди. Щокою пробігла сльоза, я нутром відчувала, що сталося щось не хороше. Я змахнула рукою сльозу та постала перед дверима. Вже хотіла постукати, як зрозуміла, що надворі ніч, а в середині мама та батько Ані, які можливо і не зрозуміють такого спонтанного і дивного приходу. Мені було важко там стояти бо, ця дружба справді мала для мене велике значення. Я вперла руки об холодні дерев’яні двері, немов прощаючись з ними. Я нарешті заспокоїлась, моє дихання вийшло  на нормальний рівень і серце вже не колотилося, як скажене і  я почула якісь глухі схлипи. Я штовхнула двері і вони відчинилися, всюди було темно і моторошно, я зробила пару кроків в середину і звуки стали доноситися все чіткіше й чіткіше. Я зайшла в Анютину кімнату, на ліжку якої сиділа жінка, принаймні жіночий силует, який освічував місяць з вулиці.

Кх..хх.Я прочистила горло, щоб дати зрозуміти, що я тут.

- Анютка це ти? Ти повернулася? – запитала мама Ані.

- Ні, це не Анюта – тихим голосом відповіла я.

Жінка помітно напружилась, але стояла на своєму:

- Анютка, доню, я знала що ти мене пробачиш і повернешся, ходи обійму тебе.

Мені стало зовсім не по собі, хотілося чим душ тікати і впасти в обійми Дарка. Який був дуже правий, коли просив мене не вмішуватися в цю справу.

- Антоніно Андріївно, це я Мілка – хриплим голосом сказала я.

- Мілана? Ти прийшла? Ти знаєш де Анюточка? – стривоженим голосом ставила сотню запитань Антоніна Андріївна.

- Ні, не знаю, тому і прийшла, вона мені дуже дорога і чим я можу допомогти? – рішуче запитала я.

- Моя дорога дівчинка зникла, я ніде її не бачу, ми не можемо її знайти.

Я підійшла ближче і побачила сіре обличчя жінки, спотворене емоціями смутку і безвихідності. Раптом жінка встала з ліжка та кинулась мене обіймати.

- Моя Анютка, моя дівчинка, - продовжувала вона.

Мені стало дуже лячно і я відсторонилася він неї, я пішла на кухню, ввімкнула світло і налила їй склянку води. Було зрозуміло, що в квартирі ми були самі. Я ввімкнула чайник, він все ще стояв на своєму звичному  місці, відкрила шухляду з чаєм. Все стояло на своїх місцях, ніби нічого не мінялося. Я заварила міцного чорного чаю, налила в кружки та покликала жінку.

- Антоніно Андріївно, ходіть но на кухню, є до вас справа – крикнула я.

- Уже біжу, - ніби на автоматі відказала жінка.

Вона зайшла на кухню і прищурила очі, перепад темряви і світла сильно вдарив по її очам. Напомацки вона дійшла до їхньої бар-стойки і сіла на супер сучасний стілець на коліщатах. Стілець трохи від’їхав, і вона відчула, що втрачає рівновагу. Тоді вона встала і направилась у ванну. Звідти доносився шум води, певно вирішила освіжити обличчя.

Я відкрила вікно і впустила в кімнату свіже повітря, потім сіла за стійку і насипала собі цукру до чаю. Зробивши два ковтки, почувся скрип дверей і з них показалася жінка, в більш-менш нормальному стані. Вона сіла біля мене, взяла чашку чаю і сказала:

- Вибач мене будь ласка, якщо колись зможеш. Я знаю, що ти тут через Анютку.

- Я вже вибачила вас тоді, коли вирішила сюди прийти.

- Я дуже завинила перед тобою, коли тоді наговорила купу гидких слів. Я вважала, що ти псуєш мою дитину. О небеса, як я помилялася. Дівчинка, яку я вважала ворогом, зараз сидить і поїть мене чаєм, заспокоюючи.

- Все годі, залишимо минуле, в минулому. Розповідайте, що трапилось. – перебила я монологи горе-матері.

Жінка охопила голову руками, затуливши лице своїм волоссям, ніби занавісками, таким же неслухняним, як і в Анюти. Дрібні капельки з’являлися на столі, одна за одною. Я потягнулася за паперовим рушником та віддерла шматок, протягнула жінці.  

- Дякую, яка ти все таки золота дитина.

- Досить, - підвищила голос я, - що трапилося з Анею? І Бажано з самого початку, а точніше з того місця, де ви висадили мене і поїхали додому.

- Добре, - заспокоїлась Антоніна. Ми приїхали додому і де я всю ніч проводила моральні катування, я придумала сто тисяч покарань і обмежень в тому числі і домашній арешт до кінця навчального року. Анюта просила змилосердитись, навіть звинувачувала тебе, буцімто ти не відпускала її, а сама повернутися вона не могла. Тоді я придумала план, щоб ви більше не спілкувалися. Я запропонувала їй бартер: Вона ніколи більше не заговорить з тобою, а я натомість зменшу покарання до одного місяця. І вона погодилась. Все було добре, вона стала мега слухняною дитиною, завжди прислухалася до моїх порад та допомагала по дому.  Але час покарання закінчувався і коли вона почала знов говорити про тебе, в моїй голові народився інший план. Я заборонила їй і далі розмовляти з тобою, на що вона виявила свій перший протест. Вона хотіла знову дружити ділитися секретами та гуляти, як раніше.

Одного дня вранці, перед школою вона взяла кілька твоїх улюблених кексів та йшла миритися, а мене це збісило на стільки, що я поставила свою умову, якщо вона почне спілкування, то я розповім все, в що ти її вплутала через хлопця.

Анюта не могла цього допустити, але і здаватися теж не хотіла.

Тому вона вхопила кекси і пішла до школи, вона була впевнена, що ти її простиш, навіть якщо я все розповім. Тоді… тоді, - жінка розплакалася вдаряючи лобом об стіл.

Я зупинила її, схопивши за руку і подивилася прямо у вічі. Мої очі були наповнені болем і сльозамими, мені менше всього хотілося слухати продовження, мені хотілося якнайшвидше втекти з цієї божевільні, заритися в обійми мами і Дарка і забути про почуте, як страшний сон. Але реальність не давала мені цього зробити, бо я вже підписалась під цю аферу.