Уламки мрій

Скрип дверей змусив Анюту присісти, сховавшись за дерево, а я навпаки випрямилась, аби краще все розгледіти. Світло з будинку досягало моїх ніг, трохи вище колін. Стояла якась дивна тиша, ніби хтось поставив життя на паузу. Раптом в дверях з’явився силует дівчини, яка пулею вилетіла з хати, підбігла до Дарка і стрибнула в його обійми.

Я важко ковтнула слину і зрадлива гірка сльоза покотилася щокою і голосно впала на сніг. Вони крутилися ніжно мов сніжинки, так як я уявляла, що він кружить мене. Вони кружляли ніби у весільному танці, я гірко ковтала солоні сльози.

Він поставив її на ноги та вручив букет білих квітів, її очі іскрились щастям і вона притягнула його до себе і поцілувала в губи.

Я зажмурила очі, аби не бачити цього, і ковтала свої ілюзії разом з мріям, мов гіркі пігулки.

- Ой, а що там, - дівчина уважніше придивилася в наш бік.

- Де? – озирнувся хлопець.

Я не втримавши рівноваги, з заплющеними очима, звалилась в потічок, зойкнувши мов кошеня.

- Певно коти бавляться, - сказав Дарк, ходімо всередину, я добряче змерз.

- Ходімо любий, - підтримала дівчина.

Анюта допомогла мені піднятися з потічка,та не змогла підняти мою розірвану душу. Сльози текли по щокам, деякі затікали в рот, а деякі розбивались об каміння тутешнього села. Я сильно зжала кулаки і коли ми тільки трохи відійшли на пару метрів, я закричала на все село:

- Ну чому? Чому саме зі мною? – прокричала я до болю в горлі.

- Тому що ти – мала брехуха – почула я за спиною.

Я легенько повернулася та побачила світло червоних габаритів автівки, яка стояла позаду нас. Хтось світив мені ліхтариком прямо в очі, а я затуляла їх рукою. Світло ліхтаря опустили до низу ніби просвітивши мене наскрізь рентгенівським променем.

- Тому що ти, не думаєш ні про кого окрім себе. Стоїш тут невідомо де, серед полів, по коліна в багнюці. Ти знехтувала життям та здоров’ям своєї вірної подруги, аби прийти сюди за якимось хлопчиськом. Ось відповідь на твоє запитання «чому». – наказовим тоном сказала Антоніна Андріївна.

- Мамо? Що ти тут робиш? – здивовано питала Анюта.

- Рятую твою шкуру, ти ніколи не вміла подбати про себе і постійно вляпувалась і Мілині історії. Я знала, що рано чи пізно мені прийдеться тебе рятувати і я не помилилася.

- Але як ти нас знайшла? – все тихіше питала Анюта.

- Я подарувала тобі годинника з GPS та функцією відстеження, тому коли мій телефон запищав, що ти покинула межі району, я зрозуміла, що мала зміюка потягла тебе туди звідки ти самостійно не повернешся.

- Отже ви постійно стежите за донькою, контролюєте  кожен її крок – впевнено прокоментувала я.

- Так, адже якби вона не зв’язалась з тобою, то цього б не потрібно було робити, ти обуза для Аньки, - впевнено сказала жінка, - і від сьогодні я вас разом бачити не хочу, до кінця школи, а то і далі, я не хочу, щоб ти псувала мою доньку.

Я лише кивнула і опустила голову. Мороз пробрав мої мокрі штани, пуховик мав окрас далматинця а душа нагадувала решето, яке розстріляли з усіх боків.

- Аню сідай в машину, ми їдемо додому, де ти отримаєш добрячу порцію прочухана – грізно сказала мама подруги.

-Угу, добре мам, - понуро відповіла дівчина, - сідай Мі, ми їдемо додому.

- Оце вже ні, ця брудна, мокра брехуха, не поїде у моїй чистенькій машинці, - пропищала Антоніна Андріївна, - вона заварила цю кашу, хай тепер насолоджується її смаком.

- Ну мам, - закричала Аня, - так не можна, їй холодно і боляче.

- Вона на це заслужила, - прохрипіла жінка і полізла в багажник за брезентом.

Вона постелила брезент на заднє сидіння і махнула мені рукою. Аньку вона посадила на переднє сидіння і ми мовчки їхали до міста. Коли ми вже побачили вогні нашого міста, Антоніна Андріївна запитала:

- А твоя мама знає де ти? Не хвилюється за тебе.

- Мама на нічному чергуванні.

На тому наша розмова завершилась. Я їхала на шуршавому брезенті, мов бездомна покинута тварина і здається жінка була права. Я справді велика брехуха, насамперед собі.