Епілог: Амелія

Дорога виявилася тяжкою. Спочатку ми потрапили у грозу. Було відчуття, що літак розірветься навпіл. Капітан літака повідомив, щоб ми не хвилювалися, адже, за його словами, якщо раптом вдарить блискавиця в літак, як правило, вона «входить» і «виходить», не завдаючи шкоди літаку…

Я нічого не зрозуміла з його слів, тому, поглянувши на Одена, який сидів навпроти мене,  лише усміхнулася. Ця усмішка була типу: «мені зовсім не страшно», «все добре» і «дідько, мені капець як страшно». Оден сидів із незворушним виразом обличчя, мене це трішки заспокоювало. Саме тяжке було Альтеру у клітці. Він весь час метався по ній та ричав. Я оглянулася та звернулась до нього.

— Альтере, мені також страшно, і це нормально. Ми постійно чогось боїмося, але якщо ми не зможемо здолати цей страх, то він здолає нас.

— Моя Ліє, це ти себе намагаєшся заспокоїти чи мене? Я лише хижак, я не можу знати, що таке страх. Мені просто неприємно в цій клітці, і від цих звуків у мені лише кипить лють.

Я здивовано підняла брову. Ого, і це говорить мені Альтер?

Дякувати Богові, ми нарешті приземлились в аеропорту Аба в Демократичній республіці Конго. Капітан літака повідомив, що буде нас чекати. Ну, звичайно, буде, це ж літак Бенедикта. Тут без сумнівів, що капітану прийдеться чекати.

Тепер настав час для другої частини подорожі. Оден орендував машину, і ми поїхали далі. На цей раз дорога була кращою, тим більше Альтер не був у клітці, а зручно розмістився на задньому сидінні машини. Оден час від часу споглядав у дзеркало за Альтером та лише усміхався.

Я повернулась туди, де вперше знайшла Альтера. Мені було гірко від того, що я змушена попрощатися зі своїм вихованцем. Але час прийшов.

— Моя Ліє, не засмучуйся, — подумки промовив Альтер, на останок притулившись своєю чорною мордою.

— Я буду намагатися. Чесно.

— Що це в тебе на обличчі? — здивовано промовила пантера.

— Це сльози. Вони поєднані з гіркотою від того, що я відпускаю тебе. І в той самий час я рада, що знайшла тебе. Ти мене навчив бути сильною.

— Це не моя заслуга, моя Ліє. Ти просто особлива людина. Але тут мій дім.

— Я знаю, мій рідний.

Я попрощалась із Альтером. Він швидко зник у хащах. Я розуміла, чому він так стрімко рвонув.

— Моя Ліє, я надіюсь, ми ще зустрінемось. Тому я не мав намір прощатися.

— Це його дім, Амеліє. — До мене підійшов Оден та взяв за руку. — А нам вже час повертатися до свого дому.

Наостанок я почула його ричання. Мої очі стали срібного кольору, я промовила:

— Бувай, мій друже.

— Я буду сумувати за тобою, моя Ліє.

Вдома мене чекала родина. Лорд Джуліан, Марина, Бенедикт та Джозефіна і, звичайно, Ліам. Йому прийшлося пристосовуватися до нових реалій життя. Я його розуміла, тому не давила на нього своїми дівчачими примхами чи забаганками. Я лише відносилась до нього з розумінням та коханням. Для мене важливо було, що його почуття щирі та взаємні. Я була щасливою.

Звичайно, що великим потрясінням для мене стала новина від Медлін, яка через декілька тижнів повідомила, що пішла від родини та Крістіана. Я була відверто здивована такою поведінкою. Ми сиділи в одній із кав’ярень на березі озера, і я все вагалася, чи варто запитувати в Медлін подробиці такого відчайдушного вчинку.

— Як там твій Альтер? — запитала Медлін, першою порушивши тишу.

— Альтер тепер вдома, — із сумом у голосі промовила я.

— Так чому ти так сумно це все сказала?

Я підняла очі на Медлін та промовила:

— Він вдома. Його дім — це джунглі Конго. Я його відпустила.

— О, вибач. Я навіть не могла уявити, що в тебе така прихильність до пантери, така відданість.

Медлін відвернула голову та подивилася на озеро.

— Медлін, чому ти втекла?

Дівчина засміялась та промовила:

— Ти правду сказала, я втекла і…

Вона не встигла щось додати, тому що я побачила позаду Медлін Крістіана. Дівчина різко повернулася, від чого її чашка кави була перекинута додолу.

— Медлін, твої батьки сказали, що ти зникла. Як це розуміти?

Збиралася вже йти, тому що зрозуміло було, що я зайва. Медлін різко промовила мені, щоб я залишалася. Я вже почала помічати в наш бік погляди інших людей, які відпочивали в кав’ярні. Я притихла та опустила очі донизу, пошепки благаючи, щоб прийшов Ліам.

— Крістіане, наші відносини — це фарс, спектакль, який пора вже закінчувати.

— Медлін, але я не хочу нічого закінчувати.

Я спостерігала за Крістіаном і розуміла, що він говорить правду. У ньому дійсно щось змінилося, і дідько, нарешті цей зухвалець сам закохався.

— Тобто ти не хочеш? Я думала, що тобі все одно…

— Господи, Медлін, яка ж ти дурепа. Моя кохана дурепа. — Він міцно обійняв дівчину.

Я усміхнулась та вийшла з кав’ярні. Біля озера помітила Ліама. Я обійняла його спину та руками провела по грудях.