Розділ 17.2

— Амеліє Даррел! — промовила дівчина, Дух Води. — Ми лише провідники між вашим світом та паралельним світом магії, основні параметри світобудови.

З’явилися чотири стихії й провели Амелію до білого замку. Стражі, у вигляді тварин, пропустили їх.

— Я буду твоїм провідником, — ніжно промовила Дух Води. — Ти повинна пройти турнір, якщо зможеш вижити, то повернешся. Твоє тіло та душа наділені силою, яку ти повинна опанувати та вміло її використовувати.

Амелію окутувала вода, від її форми на руках, ногах, тулубові, почала з’являтися броня яскраво-срібного кольору.

— Це тобі захист! — додала Дух Води.

— Для чого? — дивлячись на свою броню, запитала Лія.

— Від нього! — Дух Води підняла руку, показуючи вперед, де з’явився воїн.

— О, — видавила з себе Амелія. — І навіщо це все?

Чотири стихії відійшли. В руках Амелії з’явився меч.

Лія почала бігти назустріч воїну, який у чорних обладунках стояв непорушно. Він різко повернувся та завдав першого удару. Амелія перекотилася та швидко піднялась на ноги, їхні мечі сплелися. Почувся різкий сталевий звук. Завдавши удару рукою, двометровий воїн відкинув її назад. Дівчина впала на спину. Вона тяжко дихала, відбиваючись від ударів меча. Заховалася за колоною та побачила кров, яка текла з лівої руки. Лія закричала та рвонула на воїна. Вона ухилялася від ударів, завдавала сама ударів, але було все даремно. Схопивши Лію за горло та вибивши з її рук меч, воїн підняв дівчину та промовив:

— Ти, людське дитя, занадто слабка для такого дару!

Його голос був різким, його відлуння пройшлося по замку. Лія, задихаючись, вдарила ногами в броньоване обличчя воїна. Впавши на спину, вона різко піднялася та знову атакувала воїна. Сили були не рівними, але вона не зупинялася. Гнів наростав у її душі, вона закричала, очі Лії стали яскраво-червоного кольору. Вона накинулась на воїна як той звір та почала завдавати удари один за одним й воїн впав. Її очі знову стали людськими. Вона тяжко дихала. Поранена дівчина ледве піднялась на ноги. Чотири стихії підійшли до Амелії. Тіло воїна випарувалося, його образ зник.

— Опануй свій дар, доки він не підкорив тебе! — сказав Дух Вогню.

— Амеліє, це лише було випробування, — лагідно промовила Дух Води. — Людське життя набагато складніше. Ти повинна бути не тільки сильною, ти повинна залишатися собою. Найголовніше, не піддатися спокусі отруїти твою чисту душу. Віками ми наглядали за вашим людським родом, але не ми дали тобі твій дар — світом заправляє сильніша сила за нас!

— Я не розумію, про що ви? — схвилювало промовила дівчина.

— Подивися у воду. Побач істину.

Амелія закрила обличчя руками, навколо неї з’явилась вода. Вона знову побачила образ батьків.

— Будь сильною, Амеліє! — промовила матір.

— Знайди ватажка ордену! — сказав батько. — Ми не змогли його здолати.

— Подивися уважно… — сказала мати та зникла. Після неї зник образ і батька.

Випливши догори, вона зрозуміла, що знаходиться в річці. Дух води повернула її. Ліам намагався обробити їй на лівій руці рану, тому що дівчина весь час крутилася.

— Ти знову ввійшла зі мною в контакт, — спокійно та тихо промовив Ліам. — Я це відчув.

Лія різко повернулася.

— Але я не могла! — здивовано сказала. — Я була в паралельному світі!

— Значить, змогла! Я бачу, тобі моє друге «я» більш подобається, — відвернувшись та всміхнувшись, промовив Ліам.

Лія ніяк не відреагувала на його слова.

Дорога додому була спокійною та без пригод. Амелія весь час мовчала. Її турбували сумління та відчай, які проникли в серце та почали зароджуватися в ньому. Після приїзду у Фаллакс Амелія попрохала Ліама залишити її на самоті. Зателефонувавши лорду Джуліану, вона сказала, що терміново повинна зустрітись із ним.

— Я все бачила. Всі події! — з сумом сказала.

— Амеліє, що ти маєш на увазі? — нахмурився Джуліан.

— Я бачила вбивство батьків, — по її щокам потекли сльози. — Я знаю, хто винен у всіх наших бідах. Ватажок ордену — це губернатор Дональд Стефенсон.

— Не може бути, — схиливши голову, сказав чоловік. — Він добровільно віддав амулет вовка.

— Так, з наміром, що ми не зможемо дібратися до селища. Він організував погоню за нами. Він зробив все, щоб замести за собою сліди.

Амелія була розчавленою емоціями.

— Якщо хочеш, я залишуся з тобою, — обійнявши племінницю, сказав Джуліан.

— Так, хочу, — припала до плеча дядька та знову розплакалася.

Вона заснула в тяжкому сновидінні. Всю ніч Джуліан розмірковував, не міг заснути і, на ранок замовивши круасани та зробивши чай, запросив дівчину на терасу будинку.

— Оден повідомив, що деякі люди з ордену вже піймані, деякі вбиті під час втечі від поліції. Щоденник Бенедикта допоміг нам зірвати маски з його оточення та розкрити поліції низку злочинів.