Розділ 17.1

На березі Лія бачила образ матері та батька. Вона так хотіла їх обійняти, але все даремно: батьки то появлялися, то зникали знову. Амелія кричала, плакала, благала не покидати її, намагалась виплисти з води, але все даремно. Здавшись, вона занурилася у воду та відчула, як її легені наповнюються водою.

— Амеліє! — вона побачила образ Ліама. — Амеліє, ти мене чуєш? Повертайся! Повертайся!

Дівчина потягнулася рукою до нього, але і він зник. Піднявши голову, побачила над собою темну воду, яка поглинала її, забирала у своє царство пітьми. Амелія заплющила очі й занурилась глибше.

— Амеліє!

Дівчина розплющила очі й вдихнула на повні груди.

— Ліаме, — ледве промовила його ім’я.

Дівчина вперше після втрати батьків та діда заплакала. Вона дала собі слово, що більше ніхто і ніколи не побачить її сліз і не дізнається, якою вона може бути вразливою. Міцно обійнявши Ліама, доторкнулася до його боку й, різко відсторонившись, запитала:

— Ти поранений? Що трапилось? Де ми?

— Все добре, можеш і далі мене обнімати, — всміхнувшись, сказав Ліам. — Ми їх знайшли, а точніше, вони нас.

— Ліаме, у безодні я чула твій голос! — наважившись, сказала.

Ліам обійняв Амелію. Він губами доторкнувся до її виска, а правою рукою обійняв за потилицю.

Переодягнувшись, Ліам та Лія вийшли з хижини. Люди зустрічали їх підозрілими поглядами. Дітвора ховалась за матерями та з-під лоба тільки споглядала на них.

— Ви не перші наші гості, — промовив вождь, — але люди не довіряють чужинцям, тому всі відносяться до вас вороже. Ми захищаємо нашу землю, природу, тварин. Духи лісу живуть у наших серцях і, як ви бачили, у тілах деяких людей також. Ми називаємося стражами, тому що не любимо, коли порушують наш спокій!

Амелія обернулась до Ліама та мовчки взяла його за руку. У супроводі вождя та мешканців поселення пішли до ріки. У Лії скоротилося серцебиття. Це відчув Ліам та запитав, чи все добре? Для Амелії це місце було для неї знайомим. Ті самі скали, які оточували частину ріки. Дерева, вода, але вода була чистою, не такою брудною, як у видінні.

— Дух води допоможе тобі. Тільки довіряй їй, — лагідно промовила дружина вождя. — Однак пам’ятай, все, що з тобою станеться в паралельному просторі, буде мати наслідки у твоєму житті, тому будь обачною зі своїми думками та хіттю.

Амелія зайшла в річку. Вода почала окутувати її тіло. З кожним кроком все глибше та глибше дівчина заходила, і за декілька хвилин її силует пропав з обрію. Залишившись на березі, Ліам помітно хвилювався.

— Вас поєднує не лише магічна енергія, — неочікувано промовила до Ліама жінка. — Ви знайшли одне одного. Бережи її, опікуй її, кохай її, а все інше нехай відходить на другий план.

Ліам повернувся до жінки.

— Звідки ви це можете знати?

— Я багато чого знаю та бачу, — спокійно відповіла жінка. — Ваш зв’язок неймовірний, його набагато складніше порушити. Ти захищав її, твій звір захищав її. Заради дівчини ти готовий віддати своє життя.

Ліам нічого не відповів. У глибині душі він розумів, що жінка говорить правду. В першу чергу він бажав Амелію, але це бажання було більшим, ніж тільки фізичним. Її тіло, щира посмішка, невинний погляд — все для нього було важливим, важливим, як повітря, без якого жити неможливо.

Піднялась буря, линув дощ, небо стало похмурим та чорним.

— Тепер все залежить тільки від дівчини, — сказав вождь. — Нам залишається чекати.

Вони стояли на березі ріки в очікуванні. Всі мовчали. Це мовчання гнітило Ліама. Він не розумів, яким чином це допоможе Амелії, і вже звинувачував себе в тому, що довірився якомусь професору та пішов на це безглуздя. А найбільше він докоряв собі, що не зміг переконати Лію, що ця ідея повна дурниця і не буде з нього ніякого толку.

— Ти сумніваєшся в собі! — сказав вождь. — Твої страхи, що можеш комусь нашкодити, зробили з тебе самотнього та відлюдькуватого звіра.

Ліам нічого не відповів, тому що розумів, що в словах вождя є правда. Вони не винні з братом у тому, що стали такими, що родове прокляття «звіра» випало саме на їхню долю. Він боявся комусь заподіяти лиха, і навіть перша зустріч із Лією дала привід замислитися над його сутністю.

Гроза, яка почалась неочікувано, зростала. Було відчуття, що небо впаде на землю та розломить її навпіл. Всі, затаївши дихання, просто чекали, понуривши свої погляди на ріку.