Розділ 17

— Якщо ти мені допоможеш, я перескочу урвище, — озирнувшись, сказала Амелія.

— Ти впевнена в цьому? — запитав Ліам.

— Ні, — чесно відповіла.

Її очі стали не срібного кольору, а яскраво-червоного, як у Ліама під час перетворення. Глибше вдихнувши повітря, Амелія та Ліам розігнались. Позаду себе вони чули крики людей та постріли. Люди з ордену намагались перешкодити їм дібратися до племені. Під час стрибка через безодню Ліам взяв міцно Лію за руку. Перестрибнувши, вони тяжко дихаючи продовжували дивитися одне на одного, доки обоє не почули чиїсь кроки, ніби хтось крадькома підкрадався до них. Обернувшись, вони помітили тільки якусь тінь, яка просочилася крізь дерева.

— Нам потрібно вибиратися звідси, — Лія схилилася на його плече. — Я не чую жодного звуку, взагалі ніякого.

І дійсно, стояла тиша, яка нагнітала все більше і більше. Не було чути шелесту дерев, навіть дихати стало тяжче. Ліам встав та подав їй руку. Вони йшли через кущі, гілля дряпало та вдаряло їм в обличчя.

— Зупинись! — сказала дівчина.

— Амеліє, що з тобою?

Лія оглянулась. На її обличчі був страх. Руки тремтіли, очі продовжували бути яскраво-червоними, голос був переповнений жахом.

— Ходімо, — Ліам ніжно взяв за руку дівчину, — нам потрібно йти далі.

Дівчина неохоче пішла за ним. Щось її турбувало. Хвилювання затьмарювало розум. Вона брела ніби уві сні, не розуміючи, куди та взагалі навіщо вони вирушили. Її очі не змінювались. Знесилена, вона намагалася не показувати виду, що кожний крок їй тяжче дається.

— Тіні, — тихо промовила, — тіні, вони наближаються, я їх відчуваю.

Амелія впала. Ліам наблизився до неї й почав щось говорити, проте вона його не чула. Вона ніби провалилась у безодню.

— Ліаме! — кричала, однак ніхто її не чув. Вона залишилась на самоті, у темній воді, з якої не могла виплисти.

Ліам почув кроки. Озирнувшись, він побачив, як темна постать наближалась до них. Заричавши, обернувся на вовка. Тінь почала згущатися над їхніми постатями. Вона своїми довгими руками ніби хотіла захопити тіло Амелії, доторкнутися до неї. Ліс покривався сутінками. Туман почав згущатися. Тінь, яка кружляла біля них, почала набирати людський образ. Перевернувшись в людину, смаглявий чоловік із довгими чорними дредами накинувся на вовка.

Ліам, захищаючи Амелію, вчепився іклами в чоловіка. Діставши ніж, чоловік ранив вовка в бік, від чого вовк завив.

— Досить! — крикнув чоловік, який раптово з’явився. Це був високий, смаглявий, із коротко підстриженою бородою чоловік у сірий сутані. — Барракаде, я сказав досить!

Поранений чоловік із дредами поклонився і відійшов. Вовк своєю чергою продовжував ричати. Він був вже готовий знову напасти, як раптом чоловік у сутані промовив до нього на ім’я. Ліам обернувся у свій людський образ. Поранений у лівий бік, він притримував рану рукою. Підійшли ще декілька людей, які дали йому накидку.

— Ми стражі цього лісу, — сказав чоловік. — Ми захищаємо його. А вона, — чоловік показав на непритомну Амелію, — змогла побачити нашу тінь. Хто ви такі, заблукані душі в темряві?

Ліам наблизився до Амелії й, почувши її серцебиття, схилив голову та озирнувся. Коротко розповів, як вони опинилися в цьому лісі й чому. Діставши з рюкзака амулет вовка, віддав чоловікові в сірий сутані.

— Ця реліквія особлива, — сказав чоловік. — Вона прийде за своєю магією!

Ліам нахмурився, адже не розумів, про кого йде мова.

— Йди за нами! — додав чоловік.

Піднявши на руки Амелію, Ліам пішов за людьми. Дорогою до їхнього схову страж сказав:

— Вона не витримала навантаження через те, що злилася думками з тобою, взявши твою вовчу сутність. Це дуже рідкісний дар, але і небезпечний.

Ввійшовши до селища, Ліам побачив, що люди здивовано та напружено дивилися на них. Вони боялись чужаків, які порушують їхній спокій, ховалися від людських очей, тому що все незвідане було для людей також небезпечним та незрозумілим.

Коли Ліам зайшов до хижини, то обережно поклав Лію на ліжко.

— Це напій із трав, — повідомила жінка, яка зайшла слідом за ними. — Твоя подруга прийде скоро до тями. А тобі, юначе, потрібна допомога прямо зараз, — поглянувши на кровоточиве поранення, додала.

Він нічого не відповів, лише довірився цій жінці та дозволив обробити рану.

— Через декілька годин вона прийде до тями. Чекай її, — усміхнулася жінка та вийшла з будиночку.