Розділ 5

На нічному небі не було видно зірок. Місяць, наче полонений, задихався під гнітом важких хмар, які зашморгом стягнули небесну вісь. А темрява навколо завмерла в зловісному очікуванні, ніби сама ніч затамувала подих перед першим ударом грози.

Різко загальмувавши на вершині крутого повороту, яке вело до міста Фаллакс, Амелія вийшла з машини. На небі замерехтіла блискавиця. Темна ніч на кілька секунд стала днем, а потім знову занурилася в пітьму. І цієї миті пролунав грім із такою силою, що здавалося, ніби небеса впадуть на землю. Дівчина здригнулася, заворожено спостерігаючи за цим величним і водночас моторошним явищем. Вона до останнього відтягувала момент повернення до родового маєтку герцога Даррела, намагаючись викрасти в долі ще бодай кілька хвилин свободи перед тим, як знову опинитися в тіні минулого.

Піднявши голову до неба, відчула перші краплі дощу на обличчі. Дівчина сіла в машину й повільно оминула крутий поворот. Раптом на дорозі машину занесло. Вона відчула різкий удар та, ледве втримавши кермо, зробила різкий виверт і зупинила автівку на узбіччі.

Амелія завмерла, переводячи подих, а потім вийшла з теплого салону. Світло фар, що залишилися ввімкненими, розрізало темряву. Вона обійшла автівку й, побачивши задній бампер, який звисав, а лівий бік машини спотворила глибока вм’ятина, важко зітхнула. Їй вистачило лише кілька секунд, щоб промокнути. Чорна сукня обліпила її тіло, і волосся від дощу та вітру стало скуйовдженим. Відчувши на собі чийсь погляд, Лія миттєво обернулася. Крізь суцільну стіну зливи постать величезного вовка здавалася лише розмитою тінню. Проте щоразу, коли електричні розряди розтинали небо, з пітьми спалахували два яскраво-червоні вогні — хижі очі, які ніби паралізували її волю.

Звір почав повільно наближатися, шкутильгаючи на задню праву лапу, що робило його рухи ще більш непередбачуваними. Крижаний дощ безжально просочував одяг Лії, але справжній жах розливався потоком у самих жилах: вона відчула, як її зіниці налилися звичним сріблом, проте дар, який завжди слугував надійним щитом, наштовхнувся на глуху, непроглядну тишу. Вона відчайдушно тягнулася до свідомості вовка, але відчувала лише порожнечу. Вперше в житті Амелія була ніби «сліпою» перед хижаком. Срібло в її очах затремтіло, безсило згасаючи перед чужим, сповненим люті червоним полум’ям, яке неможливо було приборкати. Зробивши крок назад, вона відвернулася. На кілька секунд відчула на собі його подих, однак… звір відійшов і згодом зник у лісі.

Амелія інстинктивно кілька разів здригнулася. Пальці заніміли від холоду й ледь слухалися, коли вона судорожно нишпорила в салоні. Нарешті взявши ліхтарик, не замислюючись про наслідки, одягнула куртку та ступила в темряву лісу.

Кожен крок давався з болем. Тонкі підошви черевиків миттєво здалися під натиском багнюки. Бруд чавкав, затягуючи її ступні, наче намагаючись зупинити, але Амелія не могла заспокоїтися. Вона йшла не за логікою і не за слідами — вона йшла за дивним, тягучим відчуттям у потилиці, ніби невидимий гачок впився в її свідомість і тягнув у глиб хащі.

Амелія зупинилася, перевела подих і, світячи ліхтариком, кілька разів оглянулася.

«Ну супер. Я заблукала. Дід буде радий, коли дізнається, що я втрапила в нову халепу, якщо я звичайно вийду звідси живою!»

Легені горіли від сирого повітря, а серце калатало десь у самому горлі. Коли вона знову підняла ліхтарик, промінь світла лише безпорадно розсіявся в стіні дощу, вихоплюючи тільки спотворені силуети мокрих стовбурів. Вона не знала, де дорога. Вона не знала, скільки пройшла. Однак цей чужий, владний поклик, який линув від звіра, був сильнішим за страх смерті.

Коли кілька різких променів світла вдарили їй прямо в обличчя, засліплюючи, Амелія затулила очі рукою. З-за дерев почувся грубий смішок.

— Хей, — прохрипів один із чоловіків, — що така молоденька панянка забула посеред ночі в лісі?

— Вимкніть ліхтарі, будь ласка, — спокійно промовила Лія.

— Молодій особі небезпечно гуляти тут наодинці, — до неї підійшов один із них і, вчепившись у плече, схилився до самого обличчя. — Ми тут вийшли на звіра, а знайшли дещо набагато цікавіше.

Чоловіки зареготали, і дівчина стрепенулася. Коли її очі поступово звикли до світла, вона змогла розгледіти їх: четверо бородатих, широкоплечих, зі зброєю напоготові.

— На якого звіра ви полюєте? — вона спробувала вирватися, але пальці чоловіка тримали її, мов лещата. — Ви мисливці?

Відповідь прийшла миттєво — різкий, важкий ляпас збив її з ніг. Амелія впала в мокру траву, відчуваючи, як обличчя обпікає біль. Раптом почувся шелест листя. Чоловіки миттєво підтягнули зброю до плечей, напружено вдивляючись у темряву. Очі Амелії знову спалахнули сріблом. У густих сутінках між деревами вона нарешті побачила його.

Це був він. Вовк.

Дівчина різко підвелася й першою завдала удару в спину чоловіка. Підхопивши гвинтівку, руків’ям із розвороту вгатила іншого. Тієї ж миті ліс здригнувся від виття: вовк вискочив із-за дерев та накинувся на одного з мисливців.

Тим часом Амелія не дала ще одному стрільцю схаменутися — короткий удар у обличчя й жорстокий випад ногою в колінну чашечку. Почувся хрускіт, чоловік впав, захлинаючись криком. Лія важко дихала, адреналін випалював легені, а срібло в її очах пульсувало в унісон із ударами серця. Це були не її рухи, не її лють — вона відчувала чужу силу. Тіло огорнула вовча лють, але пам’ять підказала: це вже траплялося. Колись так само її свідомість заповнила сила пантери. Матері Альтера давно немає, але той первісний дикий імпульс Амелія не забуде ніколи.