Розділ 3: Теперішній час

— Джуліане, Амелія вже доросла. Ти не зможеш весь час контролювати її.

— Марино, я не дозволю. Це занадто небезпечно, — беземоційно промовив чоловік, не відриваючи очей від газети.

— А тренувати молоду дівчину східним єдиноборствам — це, по-твоєму, безпечно?

— Вона повинна навчитися себе захищати. Тим паче її наставником є Оден.

Лорд Джуліан нервово зашурхотів газетою, намагаючись зосередитися на рядках, які розпливалися перед очима. Коли це не допомогло, він почав постукувати носком дорогого черевика по паркету. Цей звук, монотонний і сухий, видавав його роздратування краще за будь-які слова.

— Скажи мені, будь ласка, причину, чому ти не хочеш мене відпускати у поїздку? — запитала Амелія.

Джуліан лише сильніше вчепився в газету, ховаючись за нею, як за щитом.

— Ти боїшся, що в мене невчасно може проявитися дар? — додала Амелія й почула важке зітхання дядька.

— Ліє, — Джуліан відкинув газету й ледь помітно стиснув щелепи, — твоя безпека для мене понад усе.

— Ти не зможеш мене постійно захищати від всього світу. Я покинула навчання у школі. В університеті мене вважають зарозумілою багачкою, тому ніхто не бажає зі мною спілкуватися, — зітхнула дівчина й розвела руками. — Не скаржуся, тому що дійсно вважаю, що мені поки що небезпечно мати друзів. Я сама вибрала для себе таке життя. Я ще раз повторюю, що не жалію про це. Проте дай мені шанс.

Марина поглянула на дівчину з материнською ніжністю. Вона відчувала, що за всіма досягненнями Лія все ще ховає в собі ту вразливу дитину, яку вона колись зустріла. І їхній зв’язок давно перетнув межу суто професійної прив’язаності.

— Ми вирушимо до племені пігмеїв, — поглянувши на Джуліана, промовила Марина. — Університет дав дозвіл на цю поїздку. Я сказала, що буду летіти зі своєю студенткою.

— І ви все вирішили без мене! — незадоволено вигукнув Джуліан.

Лія кивнула та усміхнулася.                                                                 

— Джунглі — їхнє царство, — ніби не почувши фразу лорда Рассела, Марина продовжила говорити: — Їх ніхто не утискає, не диктує правила життя, не примушує працювати. Вони самостійно розпоряджаються своїм життям і тільки вони є власниками свого внутрішнього спокою, душевної рівноваги та свободи. І я, якщо ти забув, мілорде, то не лише психолог, але й науковий робітник в університеті.

За кілька секунд Джуліан нарешті промовив:

— Марино, ти все одно мене не переконала. Однак, гаразд, Амеліє, я відпускаю тебе, — він важко видихнув, ніби визнаючи поразку.

— Дякую тобі, — закричала Лія й, підвівшись із дивану, поцілувала дядька в щоку. — Я пішла збиратися. І ти у мене, попри те, що буркун, все одно найкращий!

Коли Лія, як пташка, випурхнула з кабінету, Марина присіла у крісло.

— Навіщо було так довго мучити нас? — жінка закинула ногу на ногу і, схиливши голову набік, поглянула йому в очі. — Джуліане, Амелія сильна, розумна, і, попри все, що їй довелося пережити, вона залишилася собою — живою та мрійливою. Так, вона буває різкою, але в неї добре серце. Ти зробив неймовірну роботу, мілорде. Ти маєш нею пишатися.

Марина Вортергаус була стрункою зеленоокою брюнеткою, якою чоловіки захоплювалися, а жінки — потай ненавиділи. Її батько, Мортон Вортергаус, був відомим професором університету в Норт-Весті, і Марина гідно продовжувала його справу. Вона викладала психологію та займалася практикою. Проте її справжньою пристрастю була етнографія. Ця наука дозволяла їй зануритися в саму суть людства — вивчати забуті культури, особливі обряди та побут давніх народів, які зуміли зберегти свою ідентичність у сучасному світі.

Престижна робота, краса та розум жінки стали також приводом для різних чуток. Утім непохитність характеру, гордість та виховання дали їй реалізуватися й стати незалежною від думки інших людей та чоловіків зокрема.

Марина мала особливу силу — вона не просто манила, вона затягувала. Джуліан часто питав себе: чи готовий впустити її у своє життя як жінку? Однак так і не знаходив відповідей на своє питання…

 Жінка подарувала Лії те, що було не під силу Джуліану — м’яку жіночу підтримку та справжнє розуміння. Вона стала для дівчинки провідником у світ жіночності. Амелія щиро довіряла їй, проте ще в дитинстві чітко окреслила межу, не дозволяючи Марині зайняти місце матері.

Міс Вортергаус бачила ці кордони й поважала їх. Лише згодом вона усвідомила, як небезпечно сильно прив’язалася до вихованки. Це суперечило професійній етиці й було помилкою, але серцю вже несила було наказати.

Першою зупинкою стала Кенія. Околиці озера Туркана зустріли їх нещадним сонцем, яке, здавалося, випалювало саму душу, та безмежним простором рудої землі, поцяткованої рідким колючим чагарником. Повітря тут було густим і пахло пилом та сухою травою, але Амелія також відчувала вібрацію землі під ногами й далекі, ледь вловимі імпульси життя.

Проте справжня мета їхньої подорожі лежала далі. Гід на ім’я Докарей, чиє обличчя було порізане зморшками, як сама кенійська земля, впевнено спрямував позашляховик у бік річкової долини. Чим ближче вони під’їжджали до води, тим стрімкіше змінювався краєвид. Руда пустеля поступилася місцем стіні прадавнього лісу. Це була справжня оаза — клаптик вологих джунглів, що виникли там, де річка Омо несла свої каламутні води до озера. Тут панував напівморок, а повітря стало вологим і важким, наповненим криками екзотичних птахів та шелестом ліан.