Розділ 2: Тринадцять років тому

Машина мчала по мокрому шосе, залишаючи на слизькому асфальті темний слід. Після дощу повітря було прохолодним і густим, а дорога розпливалася у світлі фар.

Джуліан, стиснувши кермо, не зважав на небезпеки, які чатували на кожному повороті. Він мчав, як людина, яка не має часу. Йому було байдуже. Він поспішав. І не просто так.

«Летиція…» — думки про молодшу сестру тиснули на нього, немов важкий камінь. — «Чому саме ти? Чому зараз?»

Питання поверталися знову і знову, та відповідей не було. Лише ніч, туман і відчуття втрати, яке стискало груди.

Машина різко загальмувала біля залізних воріт маєтку. Скрегіт коліс різонув нічну тишу. Ворота були зачинені. Джуліан навіть не заглушив двигун. Він вийшов з автівки й зупинився перед воротами. Натиснувши кнопку на стовпі, голосно промовив:

— Це лорд Рассел! Відчиніть ворота!

За кілька секунд ворота відчинилися з важким скрипом. Охоронець мовчки кивнув. Джуліан повернувся до машини, і вона повільно покотилася гравійним під’їздом углиб маєтку. Колеса глухо шурхотіли по камінню, ніби відраховуючи секунди.

Біля головного входу він різко загальмував, заглушив мотор і швидко вийшов з автівки. Не озираючись, Джуліан зайшов усередину. Його кроки глухо відлунювали мармуровою підлогою, коли він стрімко підіймався сходами на другий поверх.

Зайшовши у дитячу кімнату, Джуліан перевів подих й оглянувся.  На стінах висіли малюнки Амелії, а іграшки були акуратно складені на тумбах. У ліжечку спокійно спала племінниця, притискаючи до себе м’якого ведмедика. Це була та сама іграшка, яку він колись їй подарував. Він провів долонею по обличчю й важко зітхнув.

У кімнату зайшов дворецький Жан Мартін Поль.

— Летиції та Адама більше немає, — тихо промовив Джуліан, не озираючись. — Я заберу Амелію. Не чекатиму світанку.

Жан важко зітхнув і прошепотів:

— Я знаю, як це болить. Ми всі у розпачі та скорботі.

Джуліан обережно взяв племінницю на руки. Її маленькі пальці стискали м’якого ведмедика. Обережно притиснув до себе племінницю, ніби мовчки обіцяючи: тепер ти не залишишся сама.

Вийшовши на подвір’я, Джуліан спостерігав, як Марія, дружина дворецького, бігла до них із ковдрою в руках. Вона була метушливою, як завжди, коли справа стосувалася дітей.

— Дякую, Маріє, — ледве чутно вимовив Джуліан.

Марія, віддавши ковдру, звернулась до нього, її голос був м’яким, але тривожним:

— Що тепер із нами буде?

— Не хвилюйтеся. Нічого не буде. З герцогом я сам розберуся.

Жінка схлипнула й відчинила задні дверцята машини. Джуліан обережно поклав на сидіння племінницю й, попрощавшись, сів у салон.                                                                           

У машині він кілька секунд сидів нерухомо, постійно кидаючи погляди на заднє сидіння, де спала Амелія. Її миле обличчя ніби нагадувало йому, що він має бути сильним. Але кожен погляд на неї приносив новий біль.

Джуліан виїхав з території маєтку й час від часу кидав нервові погляди в дзеркало. У якийсь момент він помітив, що дівчинка прокинулася й, міцно стискаючи ведмедика, тихо схлипнула.

Джуліан зупинив машину на узбіччі, щоб не злякати племінницю. Він увімкнув світло в салоні й, повернувшись до неї, лагідно промовив:

— Амеліє, це дядько Джуліан. Не лякайся.

Дівчинка на мить затримала на ньому погляд, потім повернулася до вікна.

— Дядечку… чому мама й тато покинули мене? — тихо спитала вона й схлипнула.

Джуліан не очікував такого питання від п’ятирічної дитини. Він зітхнув, приховуючи біль за стриманою усмішкою.

Амелія міцно стискала улюбленого ведмедика. Її великі, тривожні очі дивилися в темряву за вікном, ловлячи відблиски фар і тіні.

— Я зроблю все, щоб ти відчула себе як вдома, Амеліє. Поки що ми разом — і це найголовніше.

Дівчинка схлипнула, і по її щоках потекли сльозинки.

— Тобі не холодно в салоні? — тихо запитав він, помітивши, як вона знизала плечима.

Амелія похитала головою.

— Обіцяй, що не покинеш мене, як мама і тато… — прошепотіла вона, поглянувши на нього широко розкритими очима.

— Обіцяю, — кивнув Джуліан.

Він знову рушив. За вікном лишався Фаллакс, а попереду тягнулася темна, порожня дорога до Норт-Весту. Вітер бив у лобове скло, а світ навколо здавався чужим. Утім одне було ясним: відтепер він відповідає за Амелію.

Лорд Джуліан виховував Амелію з п’ятирічного віку — відтоді, як забрав її з маєтку герцога Даррела після трагічної загибелі батьків. Саме це рішення стало початком скандалу та ще більше натягнутих стосунків між Джуліаном і герцогом Даррелом.

— Ти увірвався у наш родовий маєток, як злодій! — суворо промовив герцог, склавши руки за спиною.

Джуліан зітхнув і підвівся. Джозефіна Даррел сиділа у кріслі, випрямивши спину, уважно стежачи за чоловіком, який ледве стримував гнів.