Розділ 1

Жодна частина цієї книги Не може бути скопійована чи опублікована без письмової Згоди автора.

Амелія опустила скло, і в салон миттєво ввірвався вітер, скуйовдивши її ретельно вкладене волосся. Лорд Джуліан кинув швидкий погляд на племінницю і, на її подив, почав гучно реготати. У цю мить він зовсім не був схожий на поважного лорда — лише на людину, яка щиро насолоджується моментом.

Він сповільнив хід, і автівка плавно ввійшла у крутий поворот. Перед ними, аж до самого горизонту, розгорнулося безкрає Ірландське море. Вода виблискувала під сонцем, наче її вкрили мільйони дрібних діамантів, а скелясті схили, порослі густою смарагдовою папороттю, стрімко обривалися до самої піни біля берега.

Коли вони зупинилися на узбіччі та вийшли з машини, дівчина на повні груди вдихнула густе, вологе повітря.

— Чудова поїздка, — усміхнулася вона, підставляючи обличчя м’яким променям.

— Ліє, візьми светр, — турботливо нагадав Джуліан.

Амелія кивнула й, витягнувши із заднього сидіння короткий в’язаний светр коричневого кольору, накинула його поверх чорної сукні.

— Ось так краще, — усміхнувся Джуліан і, легенько підштовхнувши її ліктем, рушив уперед.

Амелія затрималася біля машини й, глянувши у бічне дзеркало, поправила пасмо волосся, яке вибилося із зачіски. Вечір на місцевому гулянні обіцяв бути гучним і яскравим — з тих вечорниць, де музика чутна за кілька кілометрів. Але і дядько Джуліан вимагав від неї лише одного: триматися поруч і не створювати проблем. Вона вже збиралася йти за дядьком до яскравих вогнів і гамірного натовпу, але раптові грубі вигуки змусили її озирнутися. Неподалік, у густій тіні дерев двоє хлопців затисли третього, значно меншого за зростом, і штовхали його в груди.

Пальці дівчини на мить завмерли на м’якій в’язці светра. Розумніше було б розвернутися і піти за дядьком, як і планувалося, але всередині вже закипав колючий опір. Амелія глибоко вдихнула й повільно рушила в бік підлітків. Вона добре розуміла, що це може закінчитися неприємностями, які зіпсують дядькові вечір, але страх перед його зауваженнями зараз був значно слабшим за її вперту жагу до справедливості.

— Ти виродок! — кричали юнаки. — Малий виродок!

Вона підійшла ще ближче та без розмов заламала одному руку.

— Ти що, навіжена? Відпусти мене! — заволав юнак і почав викручуватися, наче вуж.                                                                                                                      

— Досить кричати! — різко вигукнула Лія. — Тобі приємно, коли тебе ображають?

Інший хлопець підійшов та замахнувся рукою, але дівчина вчасно озирнулася та сильно вдарила кулаком йому в ніс. Другий юнак відразу ж скрутився навпіл й почав верещати.

— Що тут відбувається?

Амелія повернула голову й побачила молодого чоловіка, який йшов до них. Темно-каштанове волосся недбало розвіювалося вітром, а сіро-блакитні очі, глибокі, як бурхливе море, дивилися прямо на неї. На мить у грудях Амелії щось болюче стиснулося, а повітря навколо наче згустилося, заважаючи зробити вдих. Однак іскра згасла так само швидко, як і з’явилася. Вона відвернулася й нарешті відпустила руку юнака, і той одразу почав ображено терти долоню.

— Вона мені мало руку не відірвала! — прохрипів хлопець, відступаючи на крок.

— А мені ніс зламала! — вигукнув інший, затискаючи носа, з якого вже капала кров.

Незнайомець, підійшовши ближче, склав руки на грудях. У кутиках його вуст пролягла ледь помітна усмішка.

— Така тендітна леді — і зламала тобі ніс? — перепитав він, і в його голосі почулася прихована іронія.

Амелія не стримала смішок й мигцем поглянула на незнайомця. Вона випрямила спину, відкидаючи довге шоколадне волосся за плечі, і зустріла його сіро-блакитний погляд.

— Навички самооборони іноді корисніші за гарні манери, — тихо, але впевнено відповіла вона.

— Вона навіжена! — в один голос вигукнули підлітки.

— Ну, тоді на вашому місці я б тікав звідси, поки вона не згадала про другу руку. Буде вам наука — не чіпайте менших, — спокійно додав незнайомець і кивнув підліткам.

Хлопці, бурмочучи зневажливі слова, швидко почимчикували геть. Амелія навіть не подивилася їм услід. Вона одразу присіла поруч із маленьким хлопчиком, який все ще тремтів та схлипував від образи. Вона розуміла, що слова не завжди зможуть зарадити, утім намагалася дати йому хоч маленьку надію на те, що він не сам.

— Як тебе звати? — лагідно запитала Лія.               

— Маркус, — крізь сльози відповів хлопчина.

— Маркусе, а де твої батьки?

— Вони, мабуть, вже шукають мене, — знизав плечима.

— Хей, юначе, скільки тобі років? — молодий чоловік присів поряд.

— Вісім, — тихо відповів хлопчик.

— А ти молодець, не злякався цих хуліганів, — підбадьорила його Амелія.

— Вони сказали, що я виродок, — знову схлипнув малий.

Вони з незнайомцем переглянулися. У цей момент між ними знову пролетіло щось відчутне — раптовий розряд, що змусив її затамувати подих. Лія ніколи не бачила його раніше, але цей пронизливий погляд змушував усе тіло напружитися. На мить світ навколо зник: і гамір вечорниці, і переляканий хлопчик поруч.