Розділ 17

Я впала на землю й стиснула кулаки від гніву. Почула, як хтось кличе мене на ім’я. Підняла голову й побачила перед собою себе, а саме Йоланду й Дейзі.

— Ми не закінчили ритуал, — в один голос промовили. — Коли ми розділили магію, ми також розділили й нас.

— Я не розумію, — встала на ноги й покрутила головою. — Куди ми перемістилися?

— Це місце називається святилище! — відповіла Йоланда. — Саме тут знахарі наділили нас безсмертною душею.

Я повернула голову й побачила батька та інших знахарів, які проводили ритуал.

— Ми — твої минулі образи, — сказала Дейзі, — ми повинні зникнути. З кожним нашим переродженням ми залишалися в таких образах, яка дала нам природа.

— Перша істина відьма вже зникла, адже ти повернула магію землі, тепер настала моя черга.

— Почекайте, я повинна повернутися. Я маю врятувати Калеба! — емоційно почала говорити.

— Елізабет, — закричала Дейзі, — ми ніколи не знайдемо спокою, доки ти не станеш повноцінною. Магічна енергія при переродженні не зникала. Йоланда і я жили у темряві та шукали вихід із неї. Чекали, доки з’явиться наш істинний образ.

— Я не розумію! — захитала головою.

— Елізабет, поглянь, що зробили наші предки! — лагідно мовила Йоланда. — Вони помістили у нас магію чотирьох стихій, вони вдихнули у нас безсмертну душу, але ця душа складалася з магії всіх стихій.

Нарешті до мене дійшло, що намагалися сказати Йоланда та Дейзі. Варто було розділити магію, як і моя сутність при переродженні також розділялася. Йоланда та Дейзі не зникали, вони залишалися, як магічний згусток енергії. Разом із тим, коли я повернула магію землі й провела ритуал, лише зник перший мій образ, але втрутився Бернард...

— Я магія повітря! — вимовила Йоланда. — Мій образ зникне, якщо ми проведемо перерваний ритуал.

— Наступна черга за мною! — сказала Дейзі. — Я магія води, буду чекати тебе на березі озера.

Дейзі зникла. Я залишилася зі своїм другим образом. Йоланда повернулася до мене. Я міцно взяла її за руку та застосувала магію повітря.

— Я лише твій образ, згусток енергії, яка повинна повернутися до тебе! — промовила Йоланда. — Не сумуй, Елізабет. Баланс сил відновиться.

Розплющила очі й покрутила головою. Я повернулась у поселення варгів.

— Калебе, — видихнула й піднялась на ноги. — Де ти?

Варги та перевертні вже перетворилися на людей й допомагали пораненим. На допомогу прийшли фейрі з лісу, які своєю магією намагалися також допомогти. Я знайшла батька Калеба й запитала, де його син. Чоловік міцно схопив мене за руку.

— Елізабет, у нас багато поранених.

— Я обов’язково допоможу вам, лише скажіть, де ваш син?

Я чекала відповідь і затамувала подих.

— Він з Адою. Вона поранена.

Я побігла в бік будинку, де проживає родина Калеба. По дорозі зіштовхнулася з Ліамом. Чоловік мав не найкращий вигляд, але тримався на ногах.

— Ліаме, послухай мене уважно, — схопила його за руку. — Ти повинен забрати Амелію, брата й Медлін та вирушити до племені.

— Елізабет... навіщо? — похмуро запитав.

— Чаклуни знають, що у мене є нащадки магії. Вони можуть скористатися цим. Тому, — я приклала руку на чоло Ліама й застосувала магію, щоб залікувати рани, — плем’я Шеллін-Аму захистить вас до мого приходу. За свою зграю не хвилюйся. Їм краще триматися разом.

Я віддала Ліаму пилок фейрі й швидкими кроками направилася до будинку. Розуміла, що чаклуни змогли пройти мій захисний бар’єр, але чи вистачить їм сили, коли я буду мати всю магію?

— Калебе?

З кімнати вийшов чоловік. Я відразу накинулася на нього з обіймами.

— Я так хвилювалася, коли не побачила тебе серед живих!

Калеб сильніше притиснув мене до свого тіла й обвив руками талію.

— Калебе, вибач мені! Я не повинна була поводити себе, як стерво! — почала заїкатися. Від емоцій та хвилювань по щоках потекли сльози.

Калеб взяв моє обличчя у свої долоні та великим пальцем руки почав гладити щоку.

— Як Ада? — спохватилась.

— Все нормально, Елізабет. Їй, звісно, дісталося, але вона жива. Не переймайся, вона відпочиває.

— Ох, — видихнула, — я можу допомогти їй. Калебе, зберіть усіх поранених в одне місце, магія землі допоможе залікувати рани.

Калеб зупинив мене. Він так різко повернув обличчям до себе та накрив мої вуста своїми, що я не встигла відреагувати. Коли відчула присмак його губ, вже сама не хотіла зупинятися. Нас відірвав шум, який долинав із подвір’я.

— Калебе, — я відсторонилася від нього й тяжко дихала.

— Елізабет, — в будинок зайшов Ліам, — тобі краще вийти!

На подвір’ї зібралися варги, перевертні й... я не повірила своїм очам... відьми! Їх було близько п’ятдесяти осіб, серед них були також і діти.

— Елізабет, — вперед вийшла Урсула Бернет, — духи землі попередили наші поселення про небезпеку, але, — жінка обвила руками, — це всі, хто вижив.