Розділ 5

— Ти знаєш, куди їхати?

— Знаю! — не відволікаючись від дороги, відповіла. — Як я раніше не відчула...

Замовкла та силою телекінезу зупинила машину.

— Що знову не так? — незадоволеним тоном сказав Калеб.

— Одяг, нам потрібний новий одяг! Ми все ж таки йдемо у клуб, а я давно ніде не веселилася!

Чоловік скептично віднісся до моїх слів.

— Що саме ти хотіла сказати? — коли вийшли з машини, Калеб міцно схопив за лікоть та потягнув до себе. — Що саме ти відчула?

— Це тебе не повинно хвилювати! — дивлячись у його очі, відповіла.

— Ти помиляєшся! — насупився.

Вільною рукою чоловік стиснув талію. Я спокійно могла витримати зоровий контакт, але, коли він почав стискав мою талію, почала хвилюватися.

— Я не звикла до такої... нахабної поведінки варга! — фиркнула.

Калеб усміхнувся куточками вуст та, здвинувши брови, нахилився й промовив у губи:

— Звикай до нових реалій!

— Урсула Бернет викрала артефакт, в який я помістила магію повітря, а його, своєю чергою, також хтось поцупив, і вона не пам’ятає, хто саме! Є одна здогадка, що це може бути Бахті, син циганського барона! В його клуб ми й направляємось.

Зайшли в перший магазин.

— Я швидко! — помітивши, як Калеб закотив очі, взяла декілька суконь, туфлі на підборах та пішла в примірочну кабінку.

Через декілька хвилин прийшлося все ж таки покликати Калеба на допомогу.

— Ти відьма, яка живе не одне століття, маєш магію, а впоратися із сукнею не змогла? — засміявся чоловік та став позаду.

— Поклич продавця! — фиркнула.

— Давай я, так швидше буде!

Чоловік провів рукою по волоссю та перекинув його на одне плече. Зустрілась із ним поглядом у дзеркалі.

— Я чекаю, доки ти застібнеш сукню!

Калеб хмикнув і провів пальцями по спині, повільно та лагідно. Я усміхнулася своєму віддзеркаленню. Коли чоловік підняв очі, усмішка ще була на моїх вустах. Він нахмурився й вийшов. Закотивши очі, видихнула й, зав’язавши високо хвоста, вийшла з кабінки та, діставши картку з кишені старої куртки, розплатилася за речі.

— Звідки у тебе гроші? — вийшовши на вулицю, запитав чоловік.

— Нові життєві правила, до яких я вже призвичаїлася! — відповіла.

— Навіщо було заходити у цей магазин?

Я знизала плечима.

— Давно ніякі покупки не робила!

— Ти не думаєш, що обрала трішки відверту сукню?

Помітила, як чоловік провів по мені поглядом та, зупинившись на ногах, підняв брови.

Так, сукня була досить короткою, але, дідько, я можу собі це дозволити!

— Скажи просто, що тобі подобається, — я покрутилася на місці, — і на цьому нашу розмову завершимо!

Калеб промовчав. Ну що ж, і на цьому дякую!

***

Підіймаючись на другий поверх клубу, проштовхуюся серед одурманених від відьомської магії людей. У голові лунає музика, й так хочеться віддатися цьому пориву та забути, ким я є, але моя сила стримує мене в цьому бажанні! Стискаю бильця та споглядаю на людей та відьом, які танцюють внизу. Відьми спотворюють магію та використовують у її своїх цілях, заради власної вигоди та сексу... з людьми!

Через декілька хвилин мій погляд стає прикутим до Калеба, який сидить за барною стійкою. Бачу лише його профіль. Шкіряна куртка, темне, розкуйовджене волосся. Все ж таки у ньому дійсно щось є... чуттєве! Чоловік оглянувся. Наші погляди зустрілися. Всміхнулася! Калеб встав, повільно пішов серед натовпу. Я прослідкувала за ним поглядом, але, відчувши, як до мене хтось наблизився впритул, озирнулася. До мене підійшов один з охоронців клубу. Відразу зрозуміла, що чоловік — відьмак! Декілька хвилин розглядав мене із хтивою посмішкою на вустах, а потім, нахилившись, прошепотів на вухо, що моєю персоною зацікавився власник клубу. Кивнула й пішла за дегертом, саме так називають охоронців у відьомських громадах. Пройшли один довгий коридор, потім зробили поворот праворуч, спустилися сходами донизу та завернули знову на праву сторону. Зупинившись біля якоїсь кімнати, дегерт постукав у двері.

— Мені запрошення не потрібне! — відштовхнула дегерта та зайшла.

Перед очима повстала досить інтимна сцена на столі. Жінка видала стогін, підійняла голову та без будь-яких емоцій почала дивитися на мене.

— Бахті, у нас гостя! — хрипло сказала жінка.

Чоловік підняв голову та лукаво поглянув.

— Тебе прислав Донні? — запитав.

— Так, саме Донні! — відповіла.

Чоловік голосно засміявся.

— Донні завжди робить мені приємні подарунки! Сьогодні на цілу ніч ти моя, лялечко!

Опустивши голову, скривилася.

— Амаріко, ти вільна! — застібнувши ширінку штанів, додав.