Розділ 2

Я повільно розплющила очі. Декілька хвилин не могла зосередитись. Було тяжко дихати й відчуття були такі, ніби хтось надавив на грудну клітку з усієї сили. Видавила стогін. 

— Прокинулася? — почувши низький чоловічий голос, повернула голову. 

В кріслі сидів молодий чоловік і пильно дивився на мене. 

— Як почуваєш себе? — склав лікті на коліна та нахилився вперед. 

Тепер я могла його розгледіти: чорне, середньої довжини волосся, блакитно-сірі очі, легка щетина, ледве помітна ямочка на підборідді та дуже важкий погляд із-під густих брів.

Зробила глибокий вдих.

— Нормально почуваю себе, — повільно піднялася з ліжка й лише зараз помітила, що я у легкій сорочці. Підняла голову та поглянула на чоловіка. Нахмурилася. — Хто ти такий? — різко запитала.

Чоловік хмикнув та, вставши з крісла, зробив один крок. 

— Це має якесь значення до твого порятунку? — грубо промовив. 

Я склала руки на грудях та підняла підборіддя. Все ж таки він був вищим від мене на дві голови. Хмикнула. 

— Дійсно, яка різниця, хто мене врятував із варгів, — спокійно мовила. — Головне, що ви знайшли мене! Я хочу зустрітися зі своїм… варгом!

Чоловік направився до дверей, але я, зробивши крок, перехопила його за руку. Між нами пролилося світло, магічна енергія з’єднання. Я продовжувала тримати його руку. Чоловік скривився. На його шиї почали проявлятися руни у формі ланцюгів. Я спокійно спостерігала за цим дійством, адже вже не перший раз зустрічаю свого провідника серед варгів і звикла до такого ритуалу. Знала, що біль пронизав тіло чоловіка. Він видав рик, і його очі стали змінюватися з блакитно-сірого кольору на яскраво-помаранчевий, який був лише у представників варгів. Я обійняла його за спину та підтримувала. 

— Все добре, цей біль скоро мине, — промовила на вухо.

Я міцно обійняла його й почала говорити закляття, щоб зменшити його біль. Він ричав та опирався, я відчула його супротив, але не розуміла: чому?

— Не опирайся! — крикнула. — Ти робиш лише гірше!

Чоловік підняв голову. В його очах була лють. Він з усієї сили жбурнув мене. Я охнула й сповзла по стінці. Такого в мене ще не було!

В кімнату забігли двоє людей. Дівчина відразу підійшла до мене, тим часом як чоловік схопив мого «провідника» та вивів його з кімнати. 

— Як ти? — запитала дівчина та допомогла піднятися на ноги. 

— Нічого не розумію... це вперше... — я була приголомшена. — Оце так зустріч!

— Мене звати Ада, я молодша сестра Калеба, — усміхнувшись, промовила дівчина. 

Я всміхнулася у відповідь. Відразу було помітно, що вони родичі. Ті ж самі блакитно-сірі очі, чорне волосся, схожі риси обличчя, лише в Ади волосся було довгим та шовковистим, і характери в них явно різні. 

— Я навіть не дізналася, як його звати, — гірко промовила. — Не встигла…

— Він всю ніч сидів у твоїй кімнаті. 

— Можливо, він й оберігав мій сон, але опирався магії, не хотів прийняти той факт, що стане моїм... 

— Адо, — пролунав низький голос, — вийди, будь ласка! 

На порозі появився він, мій варг та провідник. Видно було, що він кипів від гніву. Але я не хотіла в нього нічого запитувати, дала шанс заспокоїтися.

— Брате, як скажеш, — Ада підморгнула мені. — Сподіваюся, ти будеш більш поблажливим до нашої особливої гості. 

Коли дівчина вийшла, він закрив за нею двері. Взяв стільчик та підніс ближче до ліжка. Я мовчки спостерігала за його діями. Він присів, знову поклав лікті на коліна, схилив голову, закрив руками обличчя та важко зітхнув. Я перший раз не знала, як себе поводити. Скільки разів зустрічала варгів, але чомусь із ним було найтяжче порозумітися. І це лише декілька хвилин нашого знайомства. Я легко провела подушечками пальців по його руці від зап’ястя до плеча. Чоловік мовчки слідкував за моїми діями.

— Я все виправлю! — стиснула його плече. 

Він примружив очі та, склавши їх навхрест на грудях, вимовив:

— Я довгий час шукав тебе, щоб виконати умови, нав’язані нашими предками. Але якщо варг покорився тобі, то, — чоловік усміхнувся куточкам губ, — я — ні!

— Ну що ж, — лише зараз я прибрала руку з його плеча, — тоді мені краще спілкуватися з твоїм альтер его! — хмикнула. — Ти знайшов мене, молодець, але я не маленька дівчинка й мені не потрібна нянечка. Твоя робота — захищати, а дружити зі мною не потрібно. Я не прагну цього! — я схилилася над чоловіком. — І не будемо забувати, що твій рід оберігає те, що належить мені!

Чоловік хмикнув. 

— Дуже радий, що ми порозумілися! — він встав та почав оглядати мене з голови до ніг. — Через двадцять хвилин чекаємо на обід. 

— Дякую! — промовила та, повернувши голову, провела його поглядом.

Чоловік зупинився біля дверей та, озирнувшись, швидкими кроками перетнув відстань між нами. Великим пальцем руки провів по скроні та повільно опустився по щоці. Підняв підборіддя та промовив у губи: