Епілог. Анна

— Войцеху! — вигойкнула за моєю спиною дівчинка.

Я обернулася на її голос і побачила Міланку — дочку Дем’яна, яка хихотала і водночас ухилялася від Войцеха, коли той намагався схопити її за коси й потягнути до себе. Синові виповнилося два рочки; він був настільки енергійним, що я ледве встигала за ним. Добре, що з ним мені допомагала Мая.

Я підійшла до дітей, які сиділи на канапі та розглядали малюнки в якійсь книжці, присіла напочіпки й погладила сина по чорнявій голівці.

— Припини, Войцеху. Мама Мілани витратила дуже багато часу, заплітаючи їй коси, щоб ти взяв і от так просто розкуйовдив їй зачіску. 

— Мі-і, — розтягуючи голосний звук, повторив Войцех для себе ім’я дівчинки.

Коли він повернув до мене своє пухле личко, я не змогла стримати усмішку. Глянула на Міланку. Її губи теж розтягнулися в усміху. 

— Де твій букет, Міланко? 

— Він у мене! — крикнула Єва з порога, несучи три букети квітів і широко посміхаючись. Жінка світилася, але я, знаючи її майже рік, розуміла, що це ніяк не пов’язано з її вагітністю. Єва просто була дуже життєрадісною людиною.

Випроставшись, я підійшла до дзеркала і як подивилася на себе, так сльози мені туманом стали в очах. На мені була та сама сукня, яку Володар подарував мені в такий же різдвяний ранок два роки тому. Тільки цього разу я ні на хвилину не сумнівалася у своєму рішенні. А просто тому, що тепер кожен мій день був як свято. Володар оточував мене любов’ю та турботою.

Я так довго жила одна, а зараз у мене був Войцех і Володар, Дем’ян, Міланка та Єва з її великою та галасливою родиною.

— Твій батько чекає за дверима, — тихо повідала Єва та простягла мені футляр. — А це від нареченого.

Я взяла коробку злегка тремтячими пальцями.

Моєму батькові було непросто наважитися на приїзд до Польщі. Він зробив це завдяки наполегливості та силі волі Володара. Саме тому ми два роки чекали, щоб одружитися. Не треба було пояснювати, як мені хотілося, щоб батько вів мене до вівтаря. Він був єдиним моїм близьким родичем, і попри його грішки, Володар зголосився нас помирити.

До його візиту я готувалася заздалегідь і дуже переживала, чи сподобається закордонному гостеві моє частування. Я навіть мила вікна і робила в домі генеральне прибирання, яке називала «справжніми порядками», на відмінну від буденних, щотижневих, звичайних «порядків», які робилися не так ретельно. 

І тільки через рік вмовлянь між мною та батьком виникло щось на кшталт перемир’я. 

— Що там, Аню? — не змогла приховати своєї цікавості Міланка.

— Подивімося.

Я відкрила футляр. Усередині, на червоній атласній тканині, лежала ялинкова іграшка — скляний зайчик з книжкою, розмальований золотом та сріблом.

— Різдвяна прикраса? — не вгамовувалася дівчинка.

— Так, — прошепотіла я і підняла іграшку, щоб Мілана та Єва змогли роздивитися дрібні деталі, якими оздобив її майстер. — Це наша з Володарем традиція.

Минулого Різдва чоловік подарував мені сніжну скляну кулю, всередині якої вміщувалась мініатюрна копія нашого маєтку. 

— О ні, — почувся стогін Єви. — Не плач, а то зіпсується макіяж.

Я тихо і коротко засміялася.

— Чому ми плачемо, коли щасливі? 

Єва знизала плечима.

— Ти як ніхто заслуговуєш на щастя, Анно, — сказала вона підбадьорливо і погладила долонею свій округлий живіт. — Впустити твого батька?

Я зітхнула і кивнула:

— Так. Я готова.

— Ходімо. — Єва зібрала дітей і вивела їх з кімнати.

А наступної миті увійшов Михайло, виглядаючи трохи знервованим. Він раз по раз відтягував високий накрохмалений комірець.

Побачивши мене, він завмер на місці, немов чарами раптово обернений в камінь.

— Анно… — Він похитав головою, ніби щоб у ній прояснилося. — Ти так схожа…

— На матір? — сумно закінчила речення я. 

Той кивнув.

Я постаралася не ображатись, бо розуміла, що для нього я завжди буду лише відображенням своєї матері. Достатньо того, що він таки приїхав на моє весілля.

— Ходімо?

Він кивнув, простягаючи мені руку, і я взяла його під лікоть.

Ми вийшли до сходів маєтку. Перед тим, як показатися гостям, батько зупинився, повернувся до мене обличчям і насупився.

Я не на жарт стривожилася, тому що не хотіла, щоб Михайло зіпсував таке довгоочікуване свято. 

Затамувавши подих, я чекала, що він скаже.

— Я люблю тебе, доню, — зізнався він мені, і я відчула, як щось всередині мене здригнулося від несподіванки. — Знаю, що я поганий батько. Після смерті дружини я нікого не бажав бачити. — Він похитав головою. — Бізнес став для мене всім. Тепер я дивлюся на тебе та розумію, що зовсім не знаю молоду жінку, якою ти стала.

Я з полегшенням видихнула:

— Ти ще встигнеш мене впізнати, тату. Двері нашого будинку завжди відчинені для тебе.