Розділ 14. Володар

Коли я знайшов на ліжку обручку Анни, у мене остаточно здали нерви. Того дня я напився як ніколи і верещав на кожного, хто траплявся мені на очі. 

Анна приходила до мене щоночі, і ми кохалися невтомно, до божевілля, то зменшуючи темп і даючи трохи відпочити нашим мокрим розпаленим тілам, то кидалися в обійми так, немов не бачилися вічність, але потім вона ставала байдужою та апатичною. 

Я лежав на спині, бездумно витріщаючись у стелю. Її запах оточував мене звідусіль. Він проник у свідомість і ледь не довів до цілковитого безумства — адже я чудово усвідомлював, що не в змозі тепер доторкнутися до жаданої жінки. Після її відʼїзду не минуло й тижня, а я уже не знаходив собі місця.

Щоразу, заплющуючи очі, бачив її. Благальні очі, сині підкови під ними, змарнілі, запалі щоки та покусані від неспокою губи. Тремтіли й пальці, якими вона притискала до себе нашого сина. 

Не попрощавшись, Анна пішла вперед, не зупиняючись і не обертаючись назад. 

Провівши поглядом її літак, я ще довго сидів у машині, роздумуючи, а чи нервує вона, чи відчуває полегшення.

Не втримавши жалібний стогін, я підвівся і пройшов до свого кабінету, де налив собі віскі, але не випив його, а довго грів в долоні й споглядав на двері кімнати, в якій ми займалися сексом.

Раптом у душі зажевріла надія. Анна турбувалася про те, що може знову завагітніти. Може, вона вже вагітна? Може, вона все-таки передумає і вийде за мене заміж?

З огидою до самого себе осушив келих, і віскі обпік мені горло. Невже я так відчайдушно намагаюся створити сімʼю, що хочу, щоб Анна завагітніла, не бажаючи цього?

Вона назвала мене благородним, але помилилася.

Я зруйнував її життя. 

Вона дала шанс спілкуватися з нашою дитиною; їй була потрібна допомога. Побачивши, як вона живе, я зрозумів, що вона самотня. І я міг би зробити її життя кращим. Натомість змусив її погодитися на весілля та переїзд до Польщі, і все лише тому, що в цій країні зручніше жити мені.

Однак найсильніше налякало усвідомлення того, що я зробив би це знову і знову просто тому, що звик добиватися того, чого хочу.

Спочатку я ненавидів Анну.

Потім я вирішив їй помститися.

Ні. Мною рухала не помста, а непереборне бажання володіти цією жінкою. 

Побачивши її в Києві через рік після нашого знайомства, я ледь не збожеволів. І твердо вирішив, що вона знову належатиме мені. І тому я так гидко обійшовся з нею. Вона залишилася без роботи після того, як я наполегливо порадив Андрію Виговському звільнити її. Я жодного разу не дозволив їй порозумітися зі мною як слід.

Щиро кажучи, вона не зраджувала мене. Ну прийшла до мене з наміром вкрасти секрети «Хорс», але ж зробила це, відчайдушно бажаючи завоювати любов свого батька. Дізнавшись Аню краще, я вже не сумнівався в її версії подій.

Я б одружився з нею на Різдво, знаючи, що Анна загнана в кут. Вона стала б моєю дружиною тільки тому, що вона не мала іншого виходу.

Проте кому від цього стало б краще? 

Я сперечався з Анною. І погрожував їй.

Я не забув, з яким виразом цілковитої поразки на обличчі вона дивилася на мене, коли я заявив про боротьбу за опіку над Войцехом. Я не хотів втратити сина, але, чорт забирай, не планував подавати до суду на неї. Я просто хотів, щоб у нього була повноцінна родина.

Я говорив Ані правду, але поводився як виродок. Вона молода і недосвідчена, вірить, що закохана у мене. Замість мʼяко нагадати їй про те, що вона, мабуть, помиляється щодо своїх почуттів до мене, я жбурнув їй в обличчя свою байдужість, ніби трофей. Моя рішучість не закохуватися завжди мала сенс, але тепер здавалася якоюсь дитячістю. 

Я намагався довести, що не схожий на свого батька. Виявилося, що я набагато гірший за нього. Я боявся втратити Анну, але не усвідомлював цього, поки не стало надто пізно.

Грубо вилаявшись, запустив келихом у стіну, а той гучно клацнув і розбився на дрібні скалки, саме там, де вже лежали рештки іншого.  

Я боявся втратити Анну і втратив її.

***

За пару днів я наважився приїхати до Анни.

Наважився зробити це в той час, коли дівчина безперечно була у квартирі. 

У моїй київській квартирі. 

Того теплого зимового дня так довго чатував біля дверей, що вже сумнівався у своїй адекватності. Гадав, що вона вже не вийде, що вона мене не дожидає. Однак дочекався.

Анна була така сонна, що навіть не вгледіла нічого дивного в тому, що я з’явився опівночі. 

— Володаре? — Вона нічого не могла зрозуміти. Протерла очі — ні, не сниться. 

Я й боявся, й ждав цієї зустрічі одночасно.

І геть не силою гнав сам себе звідси. Думав, що це погана ідея.

— Вибач. — Тільки тоді видихнув. — Ти спала?

Дурне питання.

— Що ти тут робиш? — вигукнула вона у відповідь. Я намагався одразу визначити, чи вона здивувалася, чи радше зраділа. Пильно вдивлявся в її лице, аби все ж таки збагнути, що ж такого особливого було в ній, що я так захопився нею, що так вона припала мені до серця, що навіть закохала в себе… Анна була безперечно що вродливою: гарне округле лице, великі очі та невеличкий ніс, повногубий рот, а ще густе волосся, яке товстою косою було перекинуте через плече й опускалося на пишні, налиті молоком груди.