Розділ 13. Анна

Потрібно позбутися ялинки.

Безглуздо було сподіватися, що я прикрашу будинок для святкових веселощів і зумію прикинутися, що мені не болить.

Ніколи собі такого не дозволяла, але тут із насолодою та без роздумів взялася за справу. 

Без допомоги Яна витягти ялинку за двері виявилося нелегко, але мені було байдуже. Я робила це, бо дерево ніби знущалося з мене. Неначе говорило мені, що я нікому не потрібна. Я невдаха. Я роблю все не так... не те... Це нікому не потрібно. 

Я обережно зняла з ялинки гірлянди, а потім із почуттям задоволення, породженого винятково емоціями, з усією силою штовхнула дерево, і воно звалилося на підлогу з гучним стукотом. Запах хвої наповнив повітря, але я не чула його. Я ледве могла дихати від болю, що наповнював усе нутро. 

Володара не було вдома вже дві ночі.

Різдво пройшло для мене в марних спробах збагнути, що сталося. Наступний день я провела з Войцехом, час від часу прислухаючись до будь-якого шурхоту в надії на повернення Володара.

Але він не повернувся. Хтозна-де він блукав, з ким спілкувався! Може, не тільки мені обіцяв на вербі груші? 

Значить, таким стане наше спільне життя? Він буде просто втікати від мене щоразу, коли між нами виникатимуть конфлікти?

Розплакавшись, я тупнула ногою, нахилилася, схопила ялинку за вужчий кінець і спробувала підтягти її до дверей.

Дерево зрушило з місця тільки на кілька сантиметрів.

З горла вирвалося і заклекотало гарчання. Я сподівалась, що це допоможе. Не допомогло.

Випросталась і стояла, закривши собі обличчя долонями та захитавши головою у відчаї. Витерла і підождала, поки очі висохнуть — не хотіла, щоб Мая чи інші бачили. 

— Що, чорт забирай, ти робиш? — почулося ззаду. Голос був Володарів, а от кроків, які мали сигналізувати про його прихід, чомусь не почулося. 

Я різко обернулася і витріщилася на чоловіка з докором і образою.

— А ти як думаєш?! — огризнулася я, забороняючи собі щось відчувати до нього, навіть попри те, як сильно я за ним скучила.

— Анно.

Він підійшов до мене, і я здригнулася, не усвідомлюючи, що відступила ближче до дерева. Його очі — безбарвні, позбавлені тепла та чуйності, немов порожні, вдивлялися в моє обличчя, і в мене занило в грудях, коли я згадала, якою він мене вдома лишив — безпорадною, плачливою і розгубленою. 

Я ледве стримувала готове вирватися ридання. Переді мною був той самий Володар Рудзинський — успішний магнат та мільярдер, який зробив статки у сфері інформаційних технологій. Він дивився на мене ще кілька секунд, а потім перевів погляд темних очей на ялинку. 

Я думала, зараз він посварить мене за цей безлад — Володар заледве нахмурив брови, і я вже набула серйозного і майже скорботного вигляду, проте видав він зовсім інше:

— Мій літак стоїть на злітній смузі, він заправляється. Коли ти будеш готова, я відвезу тебе до аеропорту.

Я завмерла, наче всередині мене затверділи вени, і від страху почала кричати на Володара:

— Не смій! Не смій виганяти мене!

— Що ти сказала? — збентежився чоловік.

— Я не потрібна тобі, я розумію. Мені все одно. Але я не можу залишити свого сина. Не смій відсилати мене звідси від нього! Я вийду за тебе заміж. Тільки дозволь мені залишитися з ним. 

Проте Володар виглядав так, наче я вдарила його. Він схопив мене за зап’ястя і пробасив:

— Я не заберу в тебе Войцеха. — Його очі були підозріло вологими, а голос — грубим. — Він поїде з тобою. Ти мала рацію. Наш шлюб — безумство. Ми придумаємо щось ще.

Тепер я заходилася плачем. Бодай я запевняла його, що не бажаю підтримувати цю жалюгідну подобу шлюбу, реальність виявилася набагато суворішою. Я не зможу вже кинути його й поїхати в Київ, приректи себе на самотнє й пусте життя без нього. Я була згодна полишитися з ним, полишитися на все життя. 

— У мене є квартира в Києві. Ти можеш там жити. Я куплю собі інше житло. У тебе є адвокат?

— Ні, — вибовкнула я.

— Гаразд. Користуйся послугами мого адвоката. Я найму собі іншого.

— Навіщо мені адвокат? Мені нема чого тобі дати, а ти щойно сказав, що дозволиш мені залишитися з Войцехом.

Вираз обличчя Володара став напруженим.

— Я гадаю, ти не захочеш спілкуватися зі мною прямо, — мовив він. — Ми оформимо право на відвідування дитини через наших адвокатів. Ти найматимеш няньку. Я теж запрошуватиму нянь, коли Войцех ночуватиме в мене. — Він відкашлявся, відпустив мої руки й ступив назад. — Збирай речі, Анно. Ти досягла свого. Ти їдеш додому.

Та хіба ж я досягла свого? Я хотіла, щоб Володар мене кохав. Щоб ми стали справжньою родиною.

— Ти дійсно цього хочеш? — допитувалася я, зазираючи йому в вічі. 

Чоловік глядів на мене зі страхом та рішучістю.

— Я більше не хочу завдавати тобі болю, — зізнався він. — Тобі треба поїхати звідси й повернутись додому.