Розділ 12. Анна

У різдвяний ранок почався неочікуваний снігопад. Ян поїхав додому до своєї родини, тому сніг навколо будинку ніхто не прибирав, і це місце стало виглядати ще чарівнішим, ніж раніше.

Уся вітальня була прикрашена гірляндами та кульками, і я шкодувала, що не можу насолодитися всім цим повною мірою. Я любила Різдво, любила сам дух цього свята і з нетерпінням чекала на його прихід, а надто тепер, адже для мого сина це було перше Різдво.

З появою Володара все змінилося, стало хитким, невизначеним, і мене це бентежило. Чоловік був зовсім не таким, яким я його собі уявляла. Зовсім не таким, яким він був до нашої першої зустрічі.

У наших стосунках зберігалася напруженість. Я переконувала себе, що все налагодиться. І ми відсвяткуємо Різдво заради нашого сина. Зараз не час про щось шкодувати.

Я вірила, що у нас буде вдалий шлюб. Чим довше ми пробудемо разом, тим простіше я вдаватиму, що нічого не відчуваю до Володара.

Я звела погляд на нього і побачила, як він кладе подарунки під ялинку, і моє серце завмерло. Я не знала, для кого вони. Мабуть, для сина?

Коли я запитально підняла брову, Володар, насупившись, відповів:

— Так, люба, це для тебе.

Мене кинуло в жар від ніяковості.

— А я нічого тобі не купила, — невпевнено пробурмотіла собі під носа, відкладаючи книгу в сторону.

Напередодні ми розмовляли про святкування — і я, і він, однак не домовлялися купувати одне одному якихось подарунків. Може, просто дрібниці якісь, як запропонувала тоді я, щоб було що покласти під ялинку, але Володар змовчав замість погодитися. Тепер думки вирували невисловленими питаннями у моїй голові. 

— Це подарунок для нас обох, — пояснив він після тривалої паузи.

Я окинула його стурбованим поглядом і ще більше спохмурніла.

— А можна відкрити його зараз?

Його очі заблищали.

— Войцех не спить, — Володар подивився на сина. Той бавився з м’якою іграшкою, пхаючи її собі до рота. — Можна разом сфотографуватися на пам’ять, як ти того хотіла.

Я кивнула і злегка запанікувала. Я була неготова, і мене це муляло. І поки я, заглибившись у свої думки, шукала вихід, Володар встановив телефон на підставку та увімкнув таймер.

Він сів поруч, обійняв за плече, міцно притиснув до свого боку, а я посміхалася і запевняла себе, що не лякає мене спільне життя з ним і що пройде якесь незрозуміле відчуття тривоги. Володар одружиться зі мною, тому що хоче цього; і що наш син був зачатий у коханні. У мене буде по-справжньому казкове Різдво…

— Володаре… — Я занепокоєно зазирнула чоловікові в обличчя, не зовсім впевнена в тому, що хотіла сказати. Наші погляди зустрілися, і я відчула, з якою силою пульсують емоції навколо нас.

— Відкрий свій подарунок, — запропонував він і взяв сина з такою невимушеністю, наче робив це все своє життя.

— Він такий схожий на тебе, — вкотре це вгледіла я.

— Бо він мій син, — з гордістю заявив Володар, хоча декілька тижнів тому заперечував свою причетність до зачаття.

Я відвернулася від нього, насилу стримуючи свої бурхливі емоції, і різко підвелася. Я не сумнівалася у тому, що маю глибокі почуття до нього, і мені було нелегко приховувати їх. Принаймні я сподівалася, що він нічого не зміг прочитати на моєму обличчі. Я відчувала, що вся моя істота, до найпотаємніших закутків серця, сповнена любов’ю. І я могла кохати його, але, звичайно, не мала ніяких істотних доказів його кохання до мене. Це ранило мою душу, ятрило мене…

Я змусила себе зосередитися на подарункові й дихати попри те, що стислося горло.

— Відкрий коробку, — велів Володар, стоячи у мене за спиною.

Я потягнула за стрічку банта тремтячими пальцями й розкрила коробку. І заціпеніла в непевній позі. В коробці лежала неймовірно красива біла сукня. Вся тканина блищала і переливалася. 

— Ти часом не хочеш сказати, що це?.. — Я боялася робити припущення.

Прикусивши губу, повернулася до Володара обличчям і з подивом подивилася на нього.

Кілька секунд панувало мовчання.

— Ти хотіла, щоб це Різдво стало незабутнім, — майже байдуже промовив він, хоча його карі очі пристрасно виблискували. — Що скажеш? Одружимось?

Я втупилась у нього широко розплющеними очима.

Моє серце билося так голосно, що його стукіт напевно чув чоловік.

— Ми одружимося... 

— Я маю на увазі зараз.

— Тобто сьогодні?

Він розсміявся:

— Так, Анно. Сьогодні. Войцех скоро засне. — Він подивився на малюка. — Ти встигнеш підготуватися?

Я ледь кивнула у відповідь, але якось відсторонено. 

Все відбувалося дуже швидко і стрімко. І мені здавалося, що мене затягувало у хиткі піски.  

Я поклала весільну сукню в коробку і ​​посміхнулася Володареві, не зустрічаючись із ним поглядом.

— Я віднесу Войцеха нагору. — Я простягла руки до сина, але чоловік похитав головою.