Розділ 11. Володар

Почувши крізь сновидіння здавлений та безсилий крик, я різко сів на ліжку та потер рукою обличчя. Такий швидкий перехід від обіймів Морфея до реальності збив мене. Я шукав поглядом того, хто мене покликав, схопив і потягнув у цю реальність. Першою була думка про те, що прокинувся син і плаче за мамою. Однак, уважно прислуховуючись до найтихішого звуку, збагнув, що це не він так жалібно скиглить.

Коли очі звикли до темряви, я помітив напружене бліде обличчя Анни та сльози, що стікають тоненькими цівками по її щоках.

— Анно... — мій глухий придушений голос порушив нічну тишу.

Їй снився кошмар. Здається, довгий та безперервний. Вона ніяк не могла прокинутися від задушливого страху, який переживала уві сні.

Треба було її розбудити та пригорнути до себе, аби заспокоїти.

— Аню, люба, прокинься. — Я м'яко торкнувся рукою її плеча.

Від переляку вона сіпнулася. І я миттєво відпустив її, винувато заглянув у вічі.

— Це лише сон. Просто сон.

— Гм, — пробубоніла Анна, і я зробив єдине, що міг зробити, — припав устами до її уст у ліпших традиціях лицарських романів, жодного з яких я у своєму буремному житті не прочитав. Вона, обхвативши мене міцно за шию і пригорнувшись до моїх грудей, відповіла на мій поцілунок, однак дещо розгублено. І це тривало настільки недовго, що здавалось, наче нічого й не було.

— Ти плакала, — пояснив я, отямившись, — а ще кричала і стогнала. Я вагався, чи слід тебе розбудити.

— Мені наснився жах. — Вона підібгала губи, і я ніжно доторкнувся до них пальцем.

— Увімкнути світло? — спитав я, м'яко відсторонюючись. 

Анна похитала головою:

— Вибач, я не хотіла тебе розбудити. Напевно, даремно ми вирішили спати разом.

— Нічого подібного, навпаки, це було чудово. 

Вона знизала плечима:

— Я погано сплю.

— Тебе докучають страшні сни. Мушу визнати, часом мене також. Головне, тобі більше не доведеться прокидатися на самоті.

Вона кивнула, але я бачив, що вона засмучена.

— Як довго це триває? — прошепотів їй.

Анна якусь хвильку мовчала, ніби сумніваючись, тоді сказала:

— Це почалося після смерті моєї матері.

— Ти бачиш у цих кошмарах свою матір?

— Так. — Вона несміливо підняла на мене очі. — Мама завжди в них є, але я не можу до неї доторкнутися. Вона довго дивиться на мене або ж іноді розмовляє зі мною, але коли раптово зникає, я не можу її знайти. Це безглуздо.

Я повів плечем і зітхнув:

— Сни рідко бувають осмисленими.

— Мені давно не снилися жахіття. — Вона проковтнула. — Але я багато думала про неї останнім часом. Знаєш, вона полюбила б Войцеха.

Мої губи вигнулися в кривій посмішці. Я відчув себе так, ніби Анна з усієї сили вдарила мене. Втім таке життя. Я не хотів, щоб моя дружина була нещасною й оплакувала свою матір, яку так любила. Хоча мені нічого вже не змінити.

— А ти? Ти сумуєш за своєю матір'ю? — обережно поцікавилася Анна. 

Я кілька секунд лежав нерухомо, а потім мої плечі обм'якли. 

— Я не знаю... — Зізнаватися було найважче, втім я не став кривити душею. — Радше сумую за тією роллю, яку вона могла зіграти в моєму житті.

— Тобі було тяжко. — Анна ласкаво погладила мене по плечу, і мені захотілося, щоб ця мить тривала вічно. — Ти бачив свою нещасну матір і знав, що твій батько винен.

— Вона сама у всьому винна. Їй слід було зрозуміти, як підло він з нею вчинив, і кинути його. Вона мала взяти гроші, які він їй давав, поїхати й почати нове життя.

— Почати нове життя нелегко. А твій батько, схоже, повівся так, ніби змусив її повірити, що він також її кохає.

— Так, — тихо й роздратовано відрубав я, щосили женучи геть від себе думку, що не схожий на свого батька, і тому ніколи не даватиму Анні хибну надію. — Ще до світанку далеко, спи, люба. — Я притягнув її ближче, стискаючи в руках струнке тіло, і тихий зойк вирвався з неї, схлип без сліз. — Я буду тримати тебе отак усю ніч і оберігати твій сон. 

— Ти ж не пес, щоб мене стерегти… — Вона розгубилася. 

— Я цього хочу. Повір мені, Анно. 

— Я теж цього хочу… — визнала вона. 

— Тоді спи. Добре виспися. — Я злегка погладив її по спині й легенько поцілував у маківку. 

Коли на її обличчі з'явилися сльози, я раптом зрозумів, що не хочу, щоб Анна плакала — ні через мене, ні через будь-кого. І я зроблю все, аби в її очах більше не було сліз.

Я сидів за столом і дивився у вікно свого кабінету, але не помічав нічого довкола. Я звик до чарівності того місця, в якому жив. І звик до того, що Анна спить у моєму ліжку.

Вона не приховувала того, як сильно мене жадає, і я особливо тішився цьому.

Я хвилювався лишень, що Анна заплутається у своїх почуттях і закохається в мене, але поки що начебто все було в порядку.